Сьогодні ввечері я дуже гарна. А коли є хтось, кому я хочу сподобатися, я бридка.

Сьогодні ввечері я дуже гарна. А коли є хтось, кому я хочу сподобатися, я бридка.
Статуя. Вуличні шибеники. Святі жони. Якщо я матиму ці три речі на Салоні, я дам тисячу франків бідним, інкогніто. Або три будь-які речі, якщо напишу інші картини, кращі.
Я весь час кашляю, попри спеку, а сьогодні по обіді, під час перепочинку моделі, напівзаснувши на дивані, я побачила себе лежачою, а поряд — велику запалену свічу.
Чи то був би кінець усім цим стражданням?..
Іншого я не бачу, хіба що настануть... щасливіші часи.
Умерти? Я цього дуже боюся. І не хочу. Це було б жахливо. Не знаю, як дають собі раду щасливі, але мене таки варто пожаліти, відколи я вже нічого не чекаю від Бога. Коли немає цього найвищого притулку, лишається тільки вмерти, бо без Бога... не може бути ні поезії, ні ніжності, ні генія, ні кохання, ні честолюбства. Пристрасті кидають нас у непевність, у поривання, у бажання, у шал [закреслено: почуттів] думки; [зачорнені слова: коли чекаєш] потрібен потойбічний світ, Бог, на якого можна перенести свої захвати й молитви, Бог, до якого звертався з проханням і який усе може. Якому можна сказати все; я дуже хотіла б, щоб усі визначні люди сповідалися й сказали, чи не вдавалися вони до Бога, коли були дуже закохані, дуже честолюбні чи дуже нещасні.
Пересічні натури, навіть дуже розумні й дуже вчені, можуть без цього обійтися. Але ті, хто має іскру, навіть якщо вони вчені, мов уся наука, і навіть якщо сумніваються з розуму, — ті вірять із пристрасті, бодай часом!
Я не дуже вчена, але всі мої роздуми схиляють мене до думки, що Бог, якого нам проповідують, — вигадка.
Бог релігії чи релігій — про того не говорімо. Але Бог геніїв, Бог філософів, Бог людей просто розумних, як ми, — оцей Бог? Передусім, якщо він несправедливий, якщо він нас не чує, якщо він злий, я не бачу, що йому тут робити. А чи такий він? Справедливий чи несправедливий — хіба ж я можу судити?
Але якби його не було, звідки ця потреба поклонятися йому повсюди, у всіх народів і за всіх часів? Хіба можливо, щоб Ніщо не відповідало цим прагненням, вродженим у всіх людей, цьому інстинктові, що штовхає нас шукати Найвищу Істоту, великого володаря, Бога?
Усі наші інстинкти, навіть найабстрактніші, чомусь відповідають, чимось спричинені... і кудись нас ведуть... Невже лише цей один був би незбагненний і непотрібний??? Отже, він існує?!!! І як? Якщо він такий, що ми не можемо його осягнути, то це все одно, що його немає. А якщо він не клопочеться нашим лихом, то що ж він робить?
Я хотіла б знати, що він нас чує. Я молилася б. Нехай нічого мені не дарує, аби лиш мала я цю найвищу втіху; просити — це майже сподіватися.