П'ятниця, 25 травня 1883

Зранку я йду до Жюліана показати йому Тонітові листи. Щиро обурена, дуже стримана й доволі красномовна. А коли прийшов Кот¹, було дуже гарно. По-перше, Кот — найлюб'язніший з усіх чоловіків; його талант, на мить модний, не має жодного значення, але він член журі й дуже добрий. Шкода, що не можу переписати тут цю годинну розмову, де я була справді блискуча, — коли ти така, або ж із насолодою. «Що добре розумієш, те ясно висловиш. І слова, щоб це сказати, прийдуть легко».⁴ Мою картину, певно, не переставлять, надто пізно, але я провела чарівну годину, і ці двоє поважних старих вам це скажуть — я певна, що влаштувала їм рідкісне видовище. Вища істота, щиро зворушена, що передає своє обурення дошкульними словами й філософськими міркуваннями, присмаченими самобутніми й дотепними жартами. Я добре бачу, що такого про себе не кажуть, але віддайте мені належне: хіба ж я не кажу так само, коли я дурна, незграбна, принижена... жахлива? Зрештою, я пробую працювати; Божидар тут цілий день, і я кажу йому, що зневажаю його. А ось стиль сенсаційної статті. Удар у потилицю. Ось що я отримую: Люба панно, Мій брат отримав вашого листа тієї миті, коли вирушав у подорож. Він доручає мені сповістити вас, що встиг написати, і дуже сподівається, що ви отримаєте те, чого просите і чого так заслуговуєте. Я щасливий вашою нагородою, яку ви так заслужили, і дуже шкодую, що не можу прийти й щиро вас привітати. Прошу вас вірити в приязнь вашого відданого Еміля Бастьєна-Лепажа. Це архітектор мені відповідає!!!! Тоді настає мить чорної туги. O, Richard, o mon roi, l'univers t'abandonne⁵ — відчуття горя, покинутості, жахливої меланхолії. Він навіть не завдав собі клопоту відповісти. І навіть мерзенний архітектор не примчав. Не лише великий чоловік лишається цілком холодний, а й цей його брат-кухар... Тоді — оця записка. «Передусім доручаю вам сказати панові вашому братові, що він міг би потурбуватися настільки, щоб відповісти на листа, якого я мала необачність йому написати. По-друге, я дуже шкодую, що ви зламали обидві ноги і що це заважає вам прийти мене привітати. Марі Башкирцева. А тепер... Аби лиш ця катастрофа з картиною лишила мені свободу духу, щоб я могла працювати... Так, бо треба, треба, треба досягти свого. Ах! Я в такому гуморі, що ладна вступити в боротьбу з цілим всесвітом, писати зухвалі листи всім членам журі, називати їх тим, що вони є, — брудними пройдисвітами, і підписувати, підписувати, підписувати. Ідеться не про відзнаку — її могли б почепити хоч на парасольку, що я лишила в гардеробі, як я й сказала Котові, мене це не обходить. Ганебне ось що: переставлення моєї картини... Відзнака в будь-якому розділі мала б захищати від таких речей, тим паче що живопис посприяв тому, щоб мені її дали. Зрештою... це огидно.

---

Субота, 26 травня 1883

Ну що ж? Я зовсім не виходжу — наче стався якийсь скандал. До Салону я більше не піду. А за відсутності мами я зовсім не хочу, щоб мене бачили. А втім, я ж казала, річ не в тім... І все ж відлуння зовнішнього світу, відголоски балів не лишають мене байдужою. Я хотіла б, як інші, блищати й жити... Як у Римі, як у Неаполі... А натомість усе зачиняюся, чекаючи... на що? Ах! Лихо. А коли й виходжу, то раз на місяць, чужа всьому, думаючи про інше, і завжди так стається, що мене не попередили або що, коли я збираюся кудись піти, усе зривається — чи через сукню, чи через будь-що. Зрештою... Може, це прийде згодом... Ні, послухайте, навіть цей мерзенний архітектор! Це вже занадто... Що його спонукало не примчати? І це після вісімнадцяти місяців... безмежного захоплення. Тепер я майже шкодую за своєю надто різкою запискою — тепер він уже не прийде, і мені більше не буде з ким говорити про брата. Цей собі провінційний селюк! Та зрештою чому, чому, чому? Ну от, я знову починаю. Чому? Бо я його не вразила, я, може, йому не до вподоби. І це він буцімто сказав «зробіть так», що навіть мерзенний архітектор не прийшов... Цей малий чоловік із жовтою бородою, що має тільки талант... Зрештою... усе це мене приголомшує, засмучує, відвертає від життя! Я сплю лише з ліками. Той, хто сказав би мені, що я буду отака після почесної відзнаки!.. І нема з ким говорити! Якби ж Жюліанові спало на думку прийти! Зрештою, це справді жахливо — мовчати. Не своїм же я могла б сказати... Я ніколи з ними не говорю, та й вони в цирку з Енгельгардтами. А я кашляю! Заспокоїтися! Відзнака, картина нагорі, свята, про які я чую, наче я в Полтаві чи в дідька, Бастьєн-Лепаж і решта. І весна... Бо коли тебе щось гризе навесні, це видається вдвічі прикрішим... Заспокоїтися... --- Gloriae Cupiditas⁶ Зошит 1 00-й від неділі 27 травня 1883 до вівторка 7 серпня 1883 Париж, вул. Ампера, 30