Середа, 23 травня 1883

Цілу ніч без сну, оповита опіумом, заціпеніла, без снів і з усвідомленням, що минають години, без розумової тривоги. Уся знесилена цього ранку. Сьогодні голосують за ці нікчемні відзнаки. Якби я не випила того сиропу, то однаково не заснула б і була б дуже збуджена. Бог знає, що за день. Я щойно проспала понад дві години. П'ята вечора. Нічого не зробила й не зроблю. Завтра вранці відкривається Салон. Мерзенний Жюліан! Нащо було завдавати мені стільки тривоги! Я була б така спокійна. Сьогодні ввечері все вирішиться. Лишилося ще кілька годин. Ах! Невесело. У Парижі сила свят, а я замкнена між чотирма стінами. Згадали панну Мартинову в пані де Пурталес... А я не матиму цієї мистецької розради! Так обіцяної, яка майже не тішила мене. Що дрібніше, то прикріше: бодай журитися через щось вартісне. Але бути забалотованою, приміром, якимось нотаріальним писарем!.. Ні. Це було б без волі... Це не неприємно. Сент-Аман, Дюсотуа, Алексіс, Енгельгардти. Мені не доведеться навіювати Сент-Аманові думку одружитися зі мною. Уже якийсь час він говорить про це і жартома, і серйозно, входить у всі мої думки. Що він думає? Чи справді вірить, що я вся віддана мистецтву? Чому б і ні? Чи, може — Я лишаю всіх і піду спробую заснути... Солодким сном, як удень. Бо вночі я не спала, хоч і наче в маренні, і не могла керувати своєю думкою; я кілька разів пробувала думати про романтичні речі, але ця наркотична імла лишала мене без волі... Це не неприємно.¹

---

Четвер, 24 травня 1883

Маю її! І ось я заспокоєна й спокійна, не кажу щаслива... Могла б сказати вдоволена... Дізнаюся про це з газет. Ці добродії не завдали собі клопоту написати ані слова. Послухайте цю історію. Я доволі вірю, що ніщо ніколи не стається ні так, як цього боїшся, ні так, як на це сподіваєшся. Я гадала, як же це станеться. Я її матиму або не матиму. Гаразд. Якщо не матиму — то я знаю, яке враження це справить, бо позавчора й учора ввечері думала, що не матиму. А якщо матиму — що ж, це буде приємно, я чудово уявляла собі, як це... буде. То що ж тоді станеться? Звідки візьметься несподіванка? Мати її, не маючи, і не мати її, маючи. О пів на десяту ми йдемо до Салону і біля наших дверей зустрічаємо Божидара, що сяє, з батьком, який прийшов мене привітати. Ми беремо юнака з собою. І ось я приходжу до своєї зали й бачу свою картину, переставлену, піднесену на самісінький верх, над великим полотном, що зображує тюльпани сліпучих розмірів і кольору, підписаним художником другого розряду. Тоді те передбачення, що табличку «почесна відзнака» причеплять до Ірми, стає можливим, я біжу туди. Нічого. Урешті дістаюся до осоружного пастелю — і знаходжу її там. Я одним стрибком опиняюся в Жюліана й стою там, говорячи понад пів години, ледь спроможна говорити. Я б розплакалася. Він видається дуже здивованим. Як це, та відколи відкрився Салон, відколи побачили мої полотна, про пастель уже й мови не було, і до того ж він був певен, що мене переставлять і то на найкраще місце²... Зрештою, нагорода... Хай навіть присуджена в іншому розділі, наче мала б захищати від такого піднесення... Він видається мені сповненим серця, коли пише наполегливі й переконливі депеші до Кота, Лефевра й Тоні. Але вже надто пізно. Зрештою, я в розпачі й кажу все, що думаю про Тоні, цього євнуха мистецтва. Цього байдужця, цього брехуна, цього бовдура. Я мала б цього очікувати. Пам'ятаєте, ми вважали маленьку Брисбен відхиленою, я пишу йому, а він відповідає мені на чотирьох сторінках, що зробив усе, щоб її врятувати, та не зміг. А її ж прийняли, його просто не було на місці. Те саме й тут. Я пишу йому: Добродію, Дізнаюся з газет, що отримала почесну відзнаку, і ви можете судити про мою радість перед цією такою несподіваною річчю³. Спішу подякувати вам і сказати, що я в цілковитому розпачі. Мою картину переставили, щоб повісити вище, над купою жахливих тюльпанів пана Беннера, ельзаського патріота, брата Беннера — фальшивого Геннера, що малює німф у темній зелені. А табличка опинилася на пастелі. Це горе. Якби ви могли щось для мене вдіяти, я була б вам справді вдячна (це востаннє, він може бути певен). Я не хочу бути смішною й не випрошую успіху. Але те, що тут учинили, волає до неба. На загальну думку, я не заслуговую нічого, так, це картина заслуговує дещо. Я не настільки дурна й не настільки божевільна, щоб про щось просити. Я ні на що не сподівалася. Якби мені нічого не дали, я вважала б це цілком справедливим. А ось нагорода, що стає річчю надзвичайно принизливою. Я в цілковитому розпачі. Краще нічого було б справедливо. А це жахливо. Щиро віддана вам Марі Не знаю, як мені стає терпцю розповідати вам це. О першій я йду додому, і приходять Вільв'єй, Зільгардт і Клер. Перед Зільгардт я вдаю дуже вдоволену. А коли вона пішла й прийшов Божидар із Діною, я даю волю всьому своєму обуренню. А воно неабияке, справедливе й болить мені. Ось Тонітова відповідь. Панно, Отримую вашого листа й засмучений, що ваша радість не без домішки. Я не міг заперечити проти переставлення вашої картини з тієї причини, що зашкодив би вам в очах трьох-чотирьох членів журі, які жваво цікавилися картиною, що ви її заступили. Любий читачу, звертаю твою увагу на ці слова, які підкреслюю. Посмакуй. «Я вчинив правильно, бо мети досягнуто». Звертаю твою увагу, о читачу, і на наведену вище фразу. «Що ж до таблички: на живопис вам забракло голосів, а ваш пастель, навпаки, дістав вельми почесну кількість голосів». Якщо кількість вельми почесна, то не трьох голосів бракувало, щоб її знеславити. Далі. Я сам-один не можу боротися проти всього журі, я зробив якнайкраще або принаймні гадав, що роблю якнайкраще. Заспокойтеся й не дивіться на речі в такому жахливому світлі. Чимало людей були б щасливі на вашому місці. Прийміть, панно, мої найкращі й найвідданіші почуття. Тоні Робер-Флері.⁴ Ось. Я відчуваю ту ломоту, що її, певно, завдала йому ця гомерична боротьба проти всього об'єднаного журі. Якщо вже так доводилося боротися, то що ж означає його лист того дня, коли мене прийняли, з якого вихоплюю цю фразу, що її особливо тобі рекомендую: «Мені нема потреби казати вам, що ваші картини прийняли дуже прихильно». Йому навіть нема потреби мені це казати — настільки це природно. Ні, я відповідаю йому ось так, просто: Добродію, Усе зваживши й розглянувши речі з найбільшим спокоєм, я вважаю, що дістала ляпаса⁵. Щиро віддана вам учениця. Марі Башкирцева Поки точиться це листування і поки я, мов колорист, коментую цю ницість, цю ганьбу, цю несправедливість, мені надходить кілька вітальних листів. Відзнака за пастель — це безглуздо, але ще півбіди! Та підняти мою картину! Це доводить мене до сліз на самоті в моїй кімнаті, поки я це пишу. Відзнака за пастель — це образа⁶, дурість, прикрість, але переставляти картину... І ви ж знаєте, що кажуть, кажуть, я цього певна. Кажуть або казатимуть, що мене дуже проштовхує пан Робер-Флері, бо він написав мій портрет. Він непідкупний. Це дуже гарно. Але задовго до того, як зайшлося про портрет, він вважав мене своєю єдиною цікавою ученицею поряд із Брезло й щедро мене заохочував. А вже після портрета він ніколи не соромився казати, що це погано, коли було погано. Тож я мала довіру. І коли він стільки доброго сказав про цю картину, я цілком могла йому повірити. І досі вірю. Беру Бога й усіх чесних людей за свідків: торік другі медалі давали за речі, які мені й нігтя не варті. Та й цього року так само. Кожен вам скаже, що це правда. Мене мають за надто добру, що обурююся. Я не можу стерпіти стільки нечесності, стільки брудних оборудок. Я не розумію цієї мистецько-виборчої кухні⁷. Це ганебно. Коли ж я стану така сама пройдисвітка, як інші, щоб уже не обурюватися. Підбурена Клер, я пишу Бастьєнові-Лепажу, бо його великий талант змушує мене вірити в справедливе. Добродію, Дивовижне цьогорічне журі щойно присудило мені відзнаку в якомусь далекому розділі, сама не знаю чому. І водночас мою картину піднесли до небес⁸. Як на мене, це зависоко, і я надто молода для апофеозу. Система відшкодування, певно. Одне слово, я дуже засмучена. Зробіть, щоб мене спустили; вас не насміляться не послухати, а внизу є такі жахливі картини, що моя могла б опинитися серед них. Прийміть, добродію, запевнення в моїх найкращих почуттях. Марі Башкирцева. P. S. Мене прийняли з номером.⁹ Клер забирає мене обідати до себе, і ввечері ми їдемо в Булонський ліс. Ось і все. Зрештою, нехай справжній талант пробивається сам. Згодна. Але треба, щоб тебе спершу спустили на воду. Самого Бастьєна-Лепажа на початку підтримував його вчитель пан Кабанель. Коли учень подає надії, його вчитель мусить хоч на мить підтримати йому голову над водою. Якщо він утримається — отже, він хтось, як ні — то тим гірше. О! Я свого досягну. Тільки це затримка, і не з моєї провини. Не скористатися з певних переваг обурює мене, мов несправедливість! Божидар і Діна скаржилися адміністрації, певна річ, марно? А Божидар поцупив ту саму табличку й приніс її мені. Цей шматок картону зі словами: почесна відзнака. Я одразу прив'язала її до хвоста Коко, який не насмілювався й поворухнутися, сповнений жаху. Одне слово, я засмучена, ображена, нещасна. Ця картина нагорі — це розрив серця... Але мій відчай став для тих, хто мене оточував, кумедним видовищем; я завжди видовище, і коли мені хочеться плакати, я кажу дотепи: не можна стомлювати людей, треба завжди бути розвагою, новинкою... Можна подумати, ніби я така тому, що так хочу... Ах! Мені вже нема потреби панькатися з цим брудним звіром Робер-Флері, з огляду на те, що він мені дав... Яке щастя — більше не терпіти його розслаблювальних порад.