Субота, 19 травня 1883

Аліса приходить ніжно зі мною попрощатися. Бал був чудовий; удень у Салоні було повно цікавого товариства, Жюль. Ґавіні з ним говорив. Перли перед свиньми! Margaritas ante porcos!
Усе це й решта мене нервує. По-перше, я погано працювала; Клер була тут, але завадила мені не вона, а Тоні, який прийшов із довгим візитом. Він дуже задоволений моєю картиною.
І це мене не підбадьорює, чи радше не заспокоює, — ті, хто працює з пристрастю, мене зрозуміють; мені вже хотілося б бачити картину закінченою, і другу теж, і це доводить мене до невимовних станів.
Божидарові краще, він обідає в нас, і це дає мені втіху мати когось, перед ким можна лаяти Жюля. Бридке звірятко, марнославний, малий, жах! Його картина жахливо зелена. А сам він жовтий. Я його зневажаю! Мій дотеп тепер полягає в тому, щоб застосовувати оте я вас чи його зневажаю до всього й до всіх. Він дурний, він негарний, він брудний, йому тридцять чотири роки. Яка нікчемна істота! Підлий негідник. Він нижчий за все. А тоді з вивченою поміркованістю я вихваляю інші таланти — і все це, наслідуючи вимову й інтонації Жюля. Старий економе! Скнаро! Хворий ти такий! Я його зневажаю!
А далі? А далі...
Мені досадно... ні. Я роздратована, ні, розлючена, ні, принижена... теж ні. Зрештою, я всього цього потроху, зовсім трохи, бо цей фабрикант пленеру без повітря досі не прийшов знову. Уже одинадцять днів відтоді, як він у нас обідав. Він мене ненавидить, я скажу про це його братові.
Так, він налаштований проти мене, він мене не любить, але і я його не люблю... Я дурна, я граю комедію, коли пишу... Ах! мої картини. Коли я стану славетною, я хвалитимуся тим, що я каліка.
Байрон був кульгавий, Гамбетта одноокий, а Жан-Жак напівглухий.
Я відчуваю, що тепер умію писати. Я дечого навчилася!
А потім я напишу декоративне панно. Весна. Жінка, що сперлася на дерево, із заплющеними очима, усміхається, наче в чудовому сні. А довкола — делікатний пейзаж, ніжна зелень, бліді рожеві тони, яблуні й персики в цвіту, молоді пагони — усе, що надає весні чарівного кольору.
Цього ще ніколи не робили щиро. Останнім часом писали весняні пейзажі, але пхали туди стариків, чи праль, чи прокажених. А я хочу свідомого вибору всього «чарівного». Написали тисячу весен, але в картонних пейзажах, за шаблоном; тільки Бастьєн міг би думати, як я, і він цього ще не зробив. Треба, щоб ця жінка ніби чула всі гармонії тонів, пахощів і пташиного співу. Треба, щоб там було сонце. Бастьєн писав лише сірий пленер, у тіні.
Я хочу там сонця, і я напишу це в Ніцці, у фруктовому саду, і якщо знайду дуже поетичний сад, моя жінка буде оголена. Треба, щоб було чути дзюркіт струмка, що тече біля її ніг, як у Гранаді, між кущиками фіалок, а де-не-де — сонячні плями!
На Салоні є величезна картина Жоржа Бертрана під назвою «Весна, що минає». Пʼять оголених жінок на білих конях, що мчать просто на глядача щодуху, в яскравому сонці. Це могло бути дуже гарно! А це лише успіх із чемності, шана мужності й невдатному талантові. Тіла в жінок обвислі, сонячний ефект сухий і надто декоративний, пейзаж поза природою, увесь у бузкових, жовтих, рожевуватих тонах. Загальний вигляд мертвотно-блідий.
А проте це грандіозна спроба... Якби тільки це не було таке сухе, якби там були правдивіші тони й весняніші жіночі тіла, це було б чудово. Я вимагаю від весни тонів, які співають і сягають душі, я вимагаю ніжної, чудової зелені й блідих, чарівних рожевих тонів, а не жовтуватої мертвотної блідоти.
Одне слово, такий, як він є, цей Жорж Бертран — смілива річ, що подобається тим, хто міркує, хто поблажливий і зважає на спроби й витрачений талант.
Моя весна — у тональності інтимнішій, думка напруженіша, і вловити її важче. Вона вся — чар і гармонія тонів, ціле, що виражає те, що я відчула, думаючи про справді весняний пейзаж. Оргія ніжних нот; треба, щоб це було чарівного кольору, і сонячні плями, що де-не-де вносять життя й певний зародок таємниці в тіні.
Розумієте?
Але Бастьєн пише чи збирається писати похорон дівчини; тож, якщо він розумний, він дасть йому тлом пейзаж на кшталт того, про який мрію я. Сподіваюся, що в нього не вистачить на це дотепу і що він подасть нам пейзаж мерзенно-зеленого кольору... А проте мені було б прикро, якби він не зробив із цього сюжету величної картини. І я бажаю, щоб у нього були мої ідеї, водночас бажаючи, щоб їх у нього не було... Я бачу його похорон дівчини на квітучій стежці, з фруктовими деревами в цвіту чи трояндами, які обривають, і з грубими селянськими головами для контрасту на передньому плані; уся поезія буде в труні та в природі.
Я нічого йому не скажу.
Саме зараз я написала до Америки, щоб спитати, чи той пан Девіс, який вкрав «Жанну дʼАрк» за двадцять тисяч франків, згоден її перепродати.
За місяць ми отримуємо тридцять шість тисяч рублів, і якщо картина коштуватиме не більше шістдесяти тисяч франків, я вирішила зробити це безумство.
Минуло три роки, відколи її продано; що ж, заробити вдвічі за три роки — цього навіть американцеві мало б вистачити. А проте її не вдасться дістати менш ніж за сто тисяч франків. Тоді я відступила б... З жалем. Тридцять шість тисяч рублів — це приблизно девʼяносто тисяч франків.

Примітки

В оригіналі латиною: Margaritas ante porcos — «перли перед свиньми» (Мт 7:6). Марі повторює латиною щойно вжиту приказку, тому латина тут залишена. ↩
«Жанну дʼАрк» Бастьєна-Лепажа (Салон 1880) купив нью-йоркський колекціонер Ервін Девіс, який 1889 року подарував її Метрополітен-музею; там вона й нині. ↩