Четвер, 17 травня 1883

Сьогодні ввечері я обідаю в Канроберів; маленька працювала зі мною, поки я переробляла пастель Вільвʼєй, а потім ми пішли пішки аж до вулиці Маріньян, залишивши Вільвʼєй дорогою.
Звісно, руку мені подає маршал, щоб вести до їдальні, і я намагаюся бути любʼязною. Він глухий — отже, я вже майже й не глуха, і я поблажливо слухаю історичні анекдоти, завчені напамʼять.
Потім їдемо до Булонського лісу, гарна погода. Маршальша, Клер, Аліса і малий Луї Канробер, якому десять років. Я ворожа до Аліси, це стосунки затьмарені, і назавжди, хоча в нашому поводженні нічого не змінилося...
Ось і змарнований день; річ у тім, що в четвер і в неділю неможливо мати хлопчаків, які, не ходячи до школи, розбігаються хто куди.
А Жюль? Хто такий Жюль?
Це імʼя, яке мої вуста звикли вимовляти, от і все. Я зовсім ні з ким про нього не говорю і вдаю, ніби критикую його талант, досить стримано, щоб у це можна було повірити. Я говорю про Геннера, про всіх, стаю еклектичною, і це вже не так, як тоді, коли був лише він.
По-перше, тому що так пристойніше, а по-друге, тому що не обожнюванням я доведу його до того, щоб він... віддав мені належне... А зрештою саме це й було б цікаво, а воно не... Натикаєшся на можливість, байдужу саму по собі, яка перестає бути байдужою, бо це неможливість... А чому неможливість? Не знаю я, от іде собі якийсь пан і не дивиться на тебе, а інший іде й дивиться. Чому це Жан, а не Жак?
Це не питання самолюбства і не питання взагалі будь-якого роду... але...
Дуже прагнути дружби Бастьєна-Лепажа — означає надавати цьому почуттю завелике значення... Спотворювати його, так би мовити, і ставити себе перед самою собою у фальшиве й непропорційне становище, «якщо дозволите мені так висловитися». Ця дружба була б мені дуже приємна, як дружба якогось Казена чи Сен-Марсо, але мені досадно, що я думала про його особисте життя, а зрештою він недостатньо славетний для цього. Це не митець-бог, яким щойно був Вагнер, а лише за таких умов думка про велике захоплення була б припустима. Чого я прагну — це створити собі цікавий салон, і щоразу, коли ця надія починає вимальовуватися, щось розладнується. От мама поїхала, тато при смерті, хіба я знаю. Я мала намір давати щотижня обід із подальшим прийомом для світських людей, скажімо в четвер, а в суботу — ще один обід, для митців; тож головні знаменитості зʼявлялися б на четвергових вечорах, пообідавши в попередню суботу...
А потім усе коту під хвіст. Але наступного року я почну знову. Спокійна, наче я сильна, і терпляча, наче я вічна, і наполеглива, наче мене підбадьорюють.
А тепер хай Бог лишається нейтральним, і я буду Йому вдячна за це, як за благодіяння.