Вівторок, 1 травня 1883

Тоні дбав про мою картину рівно так само, як про Алісин малюнок, що його він має за відхилений. Тож я була неабияк дурна, поклавшись на нього одного. Я ж бо знаю декого з членів журі. Бастьєн всемогутній, Каролюс, Жервекс, Кар'є-Бельоз... Ось так.
Я й слова не сказала жодному з них... Це Жюліан мені про все це говорить. Ми зустрічаємо його в Салоні. Вони навіть не знали, чи я щось надсилаю і що саме надсилаю, — ці члени журі, якими, на його думку, я мала б скористатися.
Я в темно-зеленій сукні, такий самий капелюшок із пір'ям. Ансамбль вельми шляхетний. Не розумію, як я могла любити ексцентричні речі п'ять-шість років тому.
Я навчилася вбиратися з художньою простотою і дуже добрим смаком. Висловлююся, мов куховарка... Та що ж я хотіла сказати? Ага, ось що: ця сукня щільно облягає в талії, з невеличким прямим комірцем із зеленого оксамиту, по якому повзе павук замість тих жахливих тваринок за
модою, як-от мухи, ящірки і таке інше. І ні тіні втоми.
[Навскоси: І що Жуль вважає цю сукню чарівною.]
Я піднесена на кілька днів. Хіба ж утомлюєшся, веселячись? Моє обличчя, хоч і таке вразливе, нічого не виказує — я свіжа, з блискучими очима. Це щастя, бо ми зустрічаємо Бастьєнів самих. Гавіні нарешті має змогу познайомитися з Жулем і відрекомендовує йому колишнього міністра Шевро. Бастьєн зволює балакати, гуляти й сидіти з нами.
Це я весь час відвертаюся й відходжу... зі страху побачити, що надходить Мак-Кей, або зі страху обтяжити його [Слова зачорнено: побачити його?], коли він захоче піти. І поки Гавіні веде мене подивитися казна-що в інших залах, наші матері розлучаються з обома братами. Тоді ми знову знаходимо Жюліана, якому я в захваті звіряюся...
Потім Кар'є-Бельоз і Жервекс. Жервекс дуже милий. Вони пропонують перевісити мою картину нижче. Якби це було можливо, це було б дуже приємно. А насамкінець ми зустрічаємо Кловіса Юґа біля скульптури. Ця мить майже завжди дуже приємна — спускаєшся трохи втомлений, усі чоловіки врешті всідаються на лави серед квітів.
Це наче прогулянка на курорті. Мені хочеться написати портрет Кловіса Юґа; цьогоріч є один його портрет, дуже прикрашений і жахливий.
Ми знову знаходимо Жуля при виході. Він милий, але позер. До того ж я весь час боюся йому набриднути... Це невесело. У цього малого чоловіка, певно, черстве серце. Він любить тільки своє мистецтво, і має рацію, та все ж я хотіла б бачити в ньому щось відвертіше, ширше; може, це тому, що ми йому набридаємо.
А все ж важко бути стриманішою... І все ж... Зрештою, треба було б, щоб я йому щиро подобалася... А цього немає. Це відчувається; той інший запевняє, що я йому дуже приємна і що він вважає мене талановитою і що я... Але з ним мені ніяково.
Він прийде на обід у п'ятницю, і це мене бентежить. Йому це не до вподоби, він зробить це, мабуть, заради брата... Прикро.
Зрештою, потім ми йдемо до Дусе й Жело по капелюшки! Я в звитяжному настрої й у пориві красномовства, знаходячи з приводу капелюшків речі дотепні й милі, так само як у Салоні розгортала розкішні фрази про естетику й примушувала слухати себе Жервекса, Жюліана й Кар'є-Бельоза. Я подобаюся цьому останньому, і це не справляє мені
ані найменшої втіхи.
[Слова зачорнено: ледве] чи я відчуваю ввечері хоч трохи втоми, та й то ні. Я готова була б іти далі.
О! Ще б і ніч не спати, їздити верхи, приміряти сукні, малювати картини й розповідати приємні речі. Бувають такі дні...
А Салон. Що ж, він гірший, ніж зазвичай. Візьмімо спершу головних. Каролюс розм'як, Даньян не виставлявся, Сарджент посередній. Жервекс пересічний. Геннер чарівний. Це гола жінка, що читає. Штучне освітлення, і все це повите якоюсь імлою, але такого вишукано чарівного тону, що почуваєшся весь оповитий цією дивовижною магічною імлою. Жуль захоплюється ним надзвичайно. Картина Казена, яку я люблю менше за його пейзажі почуття. Це Юдит, що виходить із міста, аби йти до Олоферна. Я не досить придивлялася, щоб зазнати «чару, який має від неї линути», але вражає те, що вигляд Юдиті не виправдовує полону Олоферна.
Картина Бастьєна не захоплює мене цілковито. Обидві постаті бездоганні. Дівчинка, видна зі спини, голова, з якої видно лише щоку, і ця рука, що бгає квітку, — і все це сповнене поезії, почуття, спостережливості, доведених до найвищого ступеня.
Ця спина — поема. Рука, що її ледь видно, — шедевр. Відчуваєш, що він хотів виразити. Дівчинка трохи схиляє голову й не знає, куди подіти ноги, що завмерли в чарівно-незграбній позі.
Юнак теж дуже добрий. Але дівчина — це сама грація, сама молодість, сама поезія. Це правдиво, це влучно, це відчуто, це тонко, це делікатно.
А ще тут є геть неприємний пейзаж. Окрім того, що можна було б обрати не таке зелене місце, його ще й слід було виконати так, щоб він не виступав уперед. Йому бракує повітря. Чому? Кажуть, що фон надто масний від фарби. Одне слово, важкий.
А Брезло? Брезло — це добре, але відчувається, що вона збентежена. Це знов-таки добрий живопис, але ця картина нічого не промовляє, і тон у неї гарний, та пересічний. Це люди, що п'ють чай біля коминка. Міщанський інтер'єр без характеру. Брюнетка, білявка, юнак. Вигляд у них дуже поважний. Бракує затишку! Я гадала б, що це буде стисліше й затишніше. Це нічого не виражає. Вона, що стільки говорить про почуття, не видається мені обдарованою з цього боку... Її портрет добрий, та й годі.
А я? Що ж, голова Ірми приємна й написана доволі відверто. Але це річ без претензій. А сама картина видалася мені темною і, хоч і зроблена на пленері, цього не справляє враження. Стіна не схожа на стіну, це небо, мальоване полотно, що завгодно. Голови добрі. Але цей фон жахливий. А все ж це заслуговувало б на краще місце, надто коли бачиш набагато гірші речі на найкращих місцях; усі згодні, що голови, надто голова старшого, дуже добрі. Імовірно, я могла б краще зробити решту, бо це порівняно легко, але я не мала часу.
Побачивши свою картину розвішеною там, я навчилася більше, ніж за пів року в майстерні. Салон — велика наука... Ще ніколи я не розуміла цього так добре.