Середа, 2 травня 1883

Я працюю над портретом Божидара, а панна Канробер — над натюрмортом.
А найбільше ми зайняті нашою пантомімою; Божидар склав доволі кумедний сценарій, і ми щодня щось вигадуємо. Він нашвидку малює полотна й вивіски. Це зветься «Пʼєро-художник». І ось цей дурник Божидар спускається до вітальні і, вистрибуючи, вивихає коліно.
Посилають по лікаря — і ось вам два тижні, це прикро. Було ж так гарно. Сцена зображує майстерню Пʼєро, закоханого в Коломбіну; пані Кассандра (Еміль) приходить до Пʼєро (Божидара), гадаючи, що йде до своєї модистки, — Пʼєро був поміняв вивіски. Він благає пані Кассандру дозволити написати її портрет, і вона погоджується. Коломбіна (я) стає позаду неї, і Пʼєро, малюючи, шле їй поцілунки. Пані Кассандра приймає їх на свій рахунок і мліє.
Зрештою вона засинає, а Пʼєро освідчується Коломбіні й просить її руки. А з чого ми житимемо? — питає Коломбіна. Тоді Пʼєро показує їй свої картини. Пародії, вже зроблені сьогодні по обіді, на головні успіхи Салону, як-от «Кохання на селі» Бастьєна. Сюди вставляються злободенні натяки й жарти.
Коломбіна вважає, що цей живопис жахливий, і Пʼєро у відчаї сідає на пані Кассандру, яка зривається на ноги, а Пʼєро котиться долі, потім пояснює їй, що це він знімав мірку. Пані Кассандра вважає свій портрет таким жахливим, що падає й помирає. Коломбіна у відчаї, а Пʼєро шматує свої полотна — причину всього. Пані Кассандра воскресає. Пʼєро присягається їй, що більше ніколи не малюватиме, він показує вивіску, де намальована знаменита колонада з велетенським написом: Біржа, він робить жест, наче відлічує гроші. Пані Кассандра в захваті віддає йому Коломбіну за дружину.
[Навскоси: Біржа й жінка, що падає, — це моє. О авторське самолюбство.] Ось воно загалом. Але є й кумедні моменти, коли, приміром, пані Кассандра погано позує, Пʼєро лупить її, і вона котиться долі, тоді вона витягає з кишені стрічку паперу й показує її публіці, великими літерами: «Ах! Ніколи не ображайте жінку, що падає!»
І ось усе відкладено... А Жуль уже тоді поїде...
Я мала йти до Опери; та навіщо? Тобто. Я на мить подумала піти, щоб, показавшись там гарною, дати про це почути Жулеві. А нащо? Не знаю. Зрештою, як це безглуздо! Як це божевільно — що я подобаюся людям, до яких мені зовсім байдуже, а натомість... О! Я певна, що йому не сподобаюся. Та й ця Мак-Кей його тримає, та й він не має часу... Але це було б так мило, так чарівно, так добре! Я була б така рада!
Це було б так... Тільки не треба йому цього показувати; кажуть, Брезло сама йому на шию вішалася, але... Що він любить лише білявок... І це він сам каже. Це поганий смак. Треба бути обережною, тим паче що це справді було б коту під хвіст, бо ж, зрештою, я й не серджуся всерйоз на цього великого митця. Чи вийшла б я за нього? Ні. То й що ж тоді?
То й що ж тоді? А потім... хтозна... А все ж... Однак... Зрештою... Та й нащо вічно копирсатися казна-куди. Я маю шалене бажання сподобатися цьому великому чоловікові — ось і все. І Сен-Марсо теж. Котрому більше? Байдуже котрому. Одного з них мені вистачило б. Це інтерес... у житті. Моє обличчя від цього змінилося, я набагато гарніша, шкіра напнута, свіжа, оксамитова, очі жваві й блискучі. Зрештою, це дивно. Що ж робить справжнє кохання, якщо такі дурнички справляють такий вплив?

Примітки

Перифраз славетного рядка з драми В. Гюго «Маріон Делорм» — гра слів на «впалій жінці» (морально занепалій) і жінці, що падає фізично.