Субота, 28 квітня 1883

Денна вистава в Трокадеро на користь майстерень для сліпих. Увесь Париж там. Сара грає «Пʼєро-вбивцю», пантоміму Рішпена. Ми з Ґавіні, Сент-Аманом, Караджорджевичами тощо.
Потім маршальша з дочкою обідають із нами.
Я була певна, що Жюль прийде зі своїм братом. А архітектор зʼявився сам. У мене раптом розболілася голова, і маршальша розпускає мені волосся, яке стало доволі гарним. Я кажу, що мене втомила пантоміма. Мала Канробер дуже розумна, і ми добре бавимося — вона, Аліса і я.
А коли ці дами пішли, я вичитую нещасному Емілеві. Спершу я хотіла бути гідною й нічого не казати, потім усе вилилося в дитячі вихватки й шпильки. Суцільна дівчача досада. Ваш брат для мене помер, я його зневажаю. Це англійська натура; я люблю лише його талант, та й то! У нього немає почуття прекрасного, він смакує й валяється не в дійсності, а в бридоті. Він аж гниє від незграбної сентиментальності. Йому тридцять чотири роки. Він жовтий, він малий... Ну от... Я так засмутила цього чудового брата, що сьогодні ввечері пишу йому записочку.
Зрештою, це не його вина. Ще трохи — і я почала б робити дурнуваті натяки на вік, на фарбоване волосся тощо старої Маккей. Найприкріше те, що я не вразила його настільки, щоб він, як той скромний архітектор, не вилазив від нас.
Життя безглузде.
Ідемо на опівнічну службу, і, як щороку, я повертаюся звідти з серцем, повним зневаги й люті. Мене доводить до шаленства, що я не з посольством, і мучать погляди всіх довкола, які, здається, сповнені недоброзичливої цікавості.
І великий князь, і посол, і ці дами. Підлота! Ницість! Несправедливість! Або пустеля, або корона!