Середа, 25 квітня 1883

Виставка славетних портретів, створених від 1783 до 1883 року.
Ми з мамою йдемо туди. Я в чорній вовні, оздобленій грубим і широким чорним галуном. Сірий фетровий капелюшок із сірим серпанком навколо й сірою горлицею. Та зрештою головне те, що ми разів десять перестріли Сен-Марсо і що він багато зі мною говорив, а отже, мені здається, що я просто на сьомому небі.
Я червоніла багато, багато, і щоразу, а оскільки це мені на диво личить — то й на краще.
Ми ще побалакали з Жідами, з Рандуен, і ще з ким? З Ехтом. Який дає нам каталог. Про архітектора вже й не кажу: коли ми прийшли, хтось питав у нього: а Жуль тут? От бачите, панно, що ви не єдина. Тож ми його губимо, аби віднайти ближче до кінця й поговорити з ним про Сен-Марсо, на якого ми дивимося здалеку, чи радше на якого ми не дивимося, бо я так боюся, щоб він не подумав, ніби я на нього дивлюся чи його шукаю, що весь час відвертаюся й намагаюся мати такий вигляд, наче уникаю його. А він наче й нас шукав, не зовсім... та зрештою.
Зрештою я сідаю на лаву [Слова зачорнено: і він] ще підійшов перемовитися словом перед тим, як піти. Архітектор і він стоять переді мною, і ми втрьох сміялися. Архітектор і я [Слова зачорнено: нерозбірливо, нам треба поговорити] про адреси, що я просила кілька днів тому, і, може, тому, що він трохи помітив цю гру... Бо речі, які
ми говорили, не давали приводу для сміху.
Зрештою він покидає нас, аби піти до свого кондитера, чию адресу архітектор у нього випитує. Цей чоловік, мабуть, лестить собі: Еміль, певно, написав йому в листі, що ця юна особа обожнює його талант. Одне слово, ми ведемо брата Жуля з собою, щоб дорогою було з ким говорити про Жуля й про Генерала. Ах! Я геть пропала, це безкінечні обожнювання й пустощі. Ні, знаєте, кажу я йому, Жуль — це дружба, а Сен-Марсо — це кохання. Я люблю Жуля до нестями дружньою любов'ю, бути любою йому як друг було б мені дорого, дорого, дорого. А той інший...
А ви — ви мій повірник.
А вони обоє. Та вони такі малі, що коли поставити одного на одного, ледве чи вийде один на зріст... Тут брат-натурник обурюється: Жуль не такий уже й малий! Та де там, він зовсім крихітний.
Зате він має чуприну! Це правда, а Генерал її не має! І це теж правда. Коли архітектор помагає мені кепкувати з Жуля, я в захваті, бо тоді мені здається, що Жуль і сам у цьому спільник.
Але якщо мої дурнички приймають із певною стриманістю, мене це засмучує, бо тоді я думаю, що це Жуль не хоче, аби я ним переймалася.
Зрештою, перекажіть йому, попередьте його гарненько, що це той інший — кохання, але що він — найдорожча дружба, і що завтра ввечері ми думатимемо про нього тієї миті, коли він в'їжджатиме до Парижа.