Вівторок, 24 квітня 1883

Архітектор приносить мені картку від брата на Виставку портретів у Школі красних мистецтв. Цей бідолашний хлопець і досі геть сумний. Гадаю, між його братом і Стефані щось коїться, бо він каже, що його брат
має поїхати; провести два місяці в зовсім іншому оточенні, ніж Париж. І що він захворів на селі, що він найвразливіша істота у світі, що він отримав листи, від яких занедужав, і що, зрештою, йому конче треба подорожувати. Давно вже час кинути ту мерзенну Джоконду з фарбованим волоссям.
А я шаленію від того, що не чую. Мені потрібні хитрощі, спритність, страхітлива напруга нервів, щоб дати собі раду. І не завжди мені це вдається. Тут можна збожеволіти.
Мої обідають у пані де Ламбертьє. Я посилаю по Алісу, щоб не лишатися самій і щоб поговорити про Жуля. Зрештою, близько дев'ятої приходить княжна з Божидаром та Алексісом, і ми з Божидаром та Алісою говоримо про Жуля. Жуль стане нашим єдиним коханням.
Ми любитимемо тільки його, він стане нашим Богом. Ми молоді й захоплені, і це як у школах, де когось обожнюють.
Ми обожнюємо Жуля. Це ім'я щомиті на вустах. Одне слово, це чарівно.