Неділя, 1 квітня 1883

Іду сьогодні вранці до Лувру з Брисбен (Алісою). Не те щоб вона була така цікава, як була б, наприклад, Брезло — обміну думками тут немає; але вона добра дитина, доволі розумна, слухає мене, і я думаю вголос. Це своєрідна вправа. Я говорю про те, що мене бентежить, і про те, чого я прагнула б. Про Бастьєна, звісно, який посів величезне місце в моїх розмовах із Жюліаном та Алісою... Я люблю його живопис надзвичайно, і ви матимете мене за зовсім сліпу, якщо я скажу вам, що ці старі закопчені полотна Лувру змушують мене з насолодою згадувати про живі картини, оповиті повітрям, з очима, що промовляють, з вустами, які ось-ось розтуляться. Одне слово, це враження сьогоднішнього ранку — я не подаю його за остаточне.
Я кашляю, і хоч не бачу, щоб худнула, мені здається, що я хвора. Тільки я не хочу про це думати. Але чому ж тоді я маю такий квітучий вигляд? Не лише на колір, а й... в обсягах?
Шукаю причину свого смутку — і не знаходжу нічого, хіба те, що ось уже два тижні майже нічого не роблю. Статуя, що падає, розладнується, тріскається, — усе це змусило мене згаяти безліч часу.
Завтра о першій я знову берусь до праці — без неї я не знаходжу самої себе.
Що мене трохи дратує — то це що цей пастель такий гарний, а картини просто гарні. Що ж, я почуваюся здатною малювати тепер так само добре — і ви побачите!
Я не сумна, у мене просто гарячка й тяжко дихати. Це права легеня, що... прогресує.
І дурепо, що ти є, ти бачиш, як, можна сказати, згоряєш, — і нічого не робиш! Везикаторії? Жовті плями на рік чи два?! Та що таке два роки супроти життя, здоров'я, праці?
Ах, ось воно. Це плече мені не таке вже й потрібне, і можна так добре дати собі раду... То й що? То й що — завжди ж віриш, що так воно й минеться...
Ми відіслали портрети архітекторові. Моя фотографія гарненька, але я схожа на божевільну. Офелія?
Сьогодні ввечері ми йдемо до пані Канчиної — там танці.
Я маю успіх — але мене це не тішить.

Примітки

Везикаторії — їдкі пластирі, що накладалися на шкіру як відволікальний засіб при легеневих недугах і лишали бурі плями на місяці.
Ідеться про плече як місце, куди накладали б везикаторні пластирі.
«Архітектор» — Еміль Бастьєн-Лепаж, брат художника Жуля Бастьєна-Лепажа. Еміль був архітектором, давав уроки перспективи й слугував посередником між Марі та своїм славетним братом.