Понеділок, 26 лютого 1883

Принцеса Еристова й Поль прибули сьогодні зранку з Росії, викликані моєю телеграмою, бо мій батько дуже хворий, але йому, здається, трохи краще, словом, серйозної небезпеки немає.
У нас на обіді російський священник і архітектор. Цілий вечір я в ударі молоти дурниці, це ціла злива пустощів і дитячих витівок щодо справжнього Бастьєна; звинувачення, вигадки, зневага й похвали; цей чудовий Еміль ковтає все. Він із дивовижною легкістю клює на гачок. Пішов він приголомшений і отетерілий, а я добрих дві години просиділа у великому кріслі, нещадно з нього кепкуючи: так-бо весело з тим, хто все сприймає всерйоз. Ум у цього хлопця кепський. Але чесний і вірний!
Ах! Усього вистачало. Коли наблизилася одинадцята, ми відокремилися — Діна, я і він, — і я викликала його на розмову про Картрайт і компанію. Зрештою, він каже, що якби тоді знав нас так, як тепер, то взяв би мене за плечі й виставив за двері з того салону... Який нічим не нагадує салону, де штовхаєшся ліктями... Де немає жодної мистецької дрібнички, яка не була б ганебним сувеніром. У хвилину просвітку серйозності я гірко поскаржилася на прикрощі, яких ми зазнали через Бастьєна. Зрештою, чому, з якого приводу, чому, чому, чому?
Оскільки деяких речей сказати неможливо, він каже, що все це лише через те місце, де ми зустрілися.
Що ці жінки... ніколи не мали б зі мною знайомитися тощо.
Словом, ясніше пояснитися ми не можемо. Тільки от у нього мимоволі вихопилася усмішка. Але я нарікаю найбільше на те, що він, справжній, уявив собі, ніби ми досить вискочні, щоб прагнути прикрашати ним наші вечори тощо.
Зрештою, усе закінчується жартами, єдина авторка яких — я, та ще одним заяложеним дотепом, що набрид мені й самій. Але мені до вподоби вдавати дитину, дівчиську, а ще я хочу чистоти всюди й знати не хочу, що на землі є зло.