Вівторок, 27 лютого 1883

Словом, це низка веселих днів, я співаю, розмовляю, сміюся, а Бастьєн-Лепаж вертається, наче приспів. Ні його особа, ні його зовнішність, ледь чи й талант. Саме лиш ім'я... А проте мене бере страх... Раптом моя картина стане схожа на його... Він нещодавно написав купу хлопчиків і дівчаток. Зокрема славнозвісне «Нема куди» — найгарніше, що можна побачити.
А от у мене це двоє хлопчаків, які йдуть уздовж тротуару, тримаючись за руки, старшому [Замазано: вісім років], і він дивиться кудись у порожнечу перед собою, тримаючи листочок у губах, а малий дивиться на глядача, засунувши одну руку до кишені своїх чотирирічних штанців... Не знаю, що й думати, бо сьогодні ввечері я знову була задоволена собою. Це справді жахливо.
Але сьогодні, сьогодні — година безмірної радості: «Що ж», — скажете ви. Сен-Марсо чи Бастьєн прибули? Ні, але я зробила ескіз своєї статуї. Ви правильно читаєте. Я хочу одразу ж від 15 березня зробити статую. За своє життя я начерпала два ансамблі й два чи три погруддя, усе це покинуте на півдорозі, бо, працюючи сама й без керівництва, я могла прив'язатися лише до речі, яка мене мало цікавить; я вкладаю в неї своє життя, свою душу, словом, щось, а не просту майстерняну вправу... Словом, замислити постать і мати безмірне бажання її виконати. Ось так, це буде погано. Та байдуже. Я народжена скульпторкою, я люблю форму до обожнювання, ніколи колір не може дати стільки насолоди, як форма, хоч я й шаленію за кольором.
Але форма! Гарний рух, гарна постава, ти обходиш її, і силует змінюється, поки дивишся, — той самий зміст. Диво! Щастя! Насолода!
Моя постать — жінка, що стоїть і плаче, сховавши голову в долоні. Ви знаєте цей рух плечей, коли плачуть.
Я хотіла вклякнути перед нею.
Я молола тисячу дурниць. Ескіз [Замазано: буде] заввишки тридцять сантиметрів, але вона буде в натуральну величину. Це буде виклик здоровому глуздові... Стривай, чому?
Зрештою, я роздерла гарну батистову сорочку, щоб загорнути цю крихітну статуетку, [Замазано: тендітну, я люблю] цю глину дужче за власну шкіру.
А ще в мене кепські очі: якщо я вже не бачитиму достатньо, щоб малювати, я ліпитиму.
Це так гарно — біле вологе полотно, що вкриває й драпірує гарними бганками це гнучке тіло, яке я бачу таким, яким воно мало б бути. Я загорнула її з пошаною: це витончено, це делікатно, це шляхетно.

Примітки

«Pas mèche» (1882), картина Жуля Бастьєн-Лепажа, що зображує паризького вуличного хлопчака; назва — жаргонний вислів зі значенням «нема надії» або «нічого не вийде».