П'ятниця, 26 січня 1883

Лиховісні сни...
Боже мій, я не хочу нарікати, мені навіть соромно жити так, як я живу, коли стільки людей страждає в тисячу разів більше. Ті, що каліки, що бідні й мусять працювати.
Так, це правда — з погляду практичного, розважливого, обдуманого вони куди гідніші жалю... Але, можливо, у моєму випадку є щось жорстокіше, що видається страшнішим... Та ні, це неможливо, це не я!!! Ні з ким такого не буває.
Бачити істоту молоду, блискучу... Цей лікар так і не наважився вимовити те слово... він казав «недочувати, чоловік, який недочував». «Коли не чуєш» тощо.
О! Так, це, мабуть, позначиться й на малярстві! Але за що! Та що я зробила? Певно, я несправедлива: я маю велике багатство, я розпещена, я мало даю бідним. Тоді як стільки людей помирає з голоду, я вередлива й примхлива за столом... словом, я чиню ту несправедливість, що витрачаю на одну сукню стільки, скільки годувало б родину пів року...
Але ж усі чинять, як я! Від цього воно не менш погане. Так, я знаю, але ж навіть нема нікого, хто бодай дорікав би собі, що живе відповідно до середовища, куди його кинув випадок народження. Я могла б... Та й що б я могла... Родина мене годує, одягає, дає дах, але навряд чи вона дозволила б мені себе обібрати... почалися б... Словом...
Ах! Лихо!
[Навскоси: Сьогодні ввечері ми їдемо до Опери з Ґавіні, Вільнев-Бонапартами, Нерво, Сент-Аманом, Лаїрлем тощо. Авансцена Ротшильдів.]