Понеділок, 22 січня 1883

Цей митець виростає від переслідувань. Не варто його чіпати, о Стефані? Та тоді я його люблю. У підсумку вигадають якусь капость, а поки що мене розважають.
Ось уже два місяці я двічі на тиждень бачу лікаря, якого порекомендував пан Дюпле, що, як ви пам'ятаєте, сам не мав часу мене спостерігати. Лікування, яке неодмінно мало дати добрі наслідки, їх не дало.
Мені не краще, але сподіваються, що це не посилиться. «А якщо не посилиться, то маєте вважати себе щасливою».
Це тяжко. Лікар — молодий чоловік тонкого й розумного вигляду, ми щоразу розмовляли, надто після смерті незабутнього Ґамбетти. Я приходила на лікування з ще червоними від сліз очима. І ось сьогодні ввечері, оскільки це був передостанній раз, він сказав мені, що пан Дюпле кілька разів про мене розпитував, що я його, виявляється, заінтригувала.
Оскільки йому, певно, кортіло сказати мені, що я заінтригувала і його, я викликаю його на розмову, кажучи... Та невже, справді, і чому ж пан Дюпле заінтригований?
А оскільки між цим лікарем і цією дивакуватою пацієнткою встановилася певна невимушеність, я відверто кажу йому, що мене дуже тішить знати, яке враження я справляю на людей. Що ж, виявляється, бачиш три тисячі хворих, яких ледве пам'ятаєш, а от я вразила цього грізного хірурга на ім'я Дюпле. [Замазано] Я здаюся йому? незвичайною, і він хотів би з вами поговорити.
— О! Це тому, що ви розповіли йому про всі наші розмови про політику й права жінок...
— Та зовсім ні, запевняю вас...
— Та я не сказав йому й десятьох слів.
— Словом, я не знаю.
— А вас, вас я теж інтригую?
— Авжеж.
— То ж бо?
— Що ж, я вже вам казав: у вас немає нічого пересічного, у вас власні думки, це геть не схоже на те, що бачиш щодня... Ви самі сказали мені, що вас виховували як чоловіка, і ви проповідуєте освіту й рівність жінок.
— Авжеж, ну то що я [Замазано: собою являю]
— Що ж, перед собою ставиш великий знак запитання.
— А ще?
— Та я не знаю, певне одне: ви незвичайна.
— Отже, химерні погляди?
— Ні, дуже слушні, широкі знання... Словом, ви не така, як усі, і перед собою ставиш великий знак запитання.
— Зрештою, чи маю я поважний вигляд?
— Та певна річ.
— Що ж, це вже щось... Але мене вражає, що пан Дюпле був вражений? Адже я зробила все можливе, щоб не мати в собі нічого... разючого...
Що ж він мав думати, цей лікарик, який так охоче розмовляв про громадські справи з цією бідолашною невиліковною пацієнткою?
То я, виходить, розумна? Яке кокетство! І переписати цю розмову, наче щоб видати собі атестат. Ні, але ж це правда: з людьми на кшталт цього лікаря, Еміля Бастьєна, Жюліана я почуваюся як удома, висловлюю цікаві думки, які мене саму вражають своєю слушністю... Словом, є обмін, жива розмова... Така сама я була б у тому освіченому, сучасному, рухливому колі, що збирається, приміром, у пані Адам... Але з ким у нас? З дрібним світським людом... Це безглуздо — задля десятьох хвилин вальсу чи обміну банальностями, відповідей на компліменти... а далі що?
Зрештою! Небо до мене немилосердне...