Вівторок, 16 січня 1883

Малий Бастьєн везе нас до Віль-д'Авре, у дім Ґамбетти, де працює його брат.
[Замазано: Поки] на власні очі не побачиш, не повіриш, що оселя може бути такою жалюгідною, бо «скромна» кепсько передала б, що це таке.
У цьому подобі садівникової хатини пристойна сама лише кухня.
Їдальня така мала й низька, що дивуєшся, як там умістилася труна і як його прославлені друзі могли обступити її.
Вітальня трохи більша, але вбога й позбавлена будь-яких вигод. Поганими сходами підіймаєшся до спальні, яка сповнює мене подивом і обуренням. Та як же це! Саме в цій жалюгідній клітці, де я буквально торкаюся стелі рукою, шість тижнів тримали хворого з такою статурою, як у Ґамбетти, та ще й узимку із зачиненими вікнами. Огрядного, ядушливого, пораненого чоловіка! Він і помер від цієї кімнати.
Гидкі шпалери за два су, чорне ліжко, два секретери, латані дзеркала між вікнами й завіси зі старої, жалюгідної червоної вовни. Бідний студент не мав би гіршого житла.
Цього чоловіка, якого так оплакували, ніколи не любили! Оточений євреями, акціонерами, спекулянтами, визискувачами, він не мав нікого, хто любив би його заради нього самого чи бодай заради його слави. Та не можна було лишати його ані години в цій нездоровій, жалюгідній коробці! Та як же це! Хіба небезпека годинної дороги могла зрівнятися з небезпекою лишатися без повітря в цій жахливій комірчині! Та на матраці, на чоловічих руках, його перенесли б без найменшого поштовху! Віль-д'Авре, чи радше Жарді, які нам у газетах змальовували як будиночок на штиб Барраса! Цей чоловік, про якого казали, ніби він такий заклопотаний своїми вигодами й розкошами! Та це ж ганьба! Дім, де проводять три дні на тиждень, — і на такий лад!
Я ще розумію, що він про це й не дбав, але його друзі та жінки! Якби була бодай одна любляча жінка, вона не лишила б його серед таких вульгарних, таких нікчемних речей.
А ці його прославлені друзі! Та вони жили з нього [Замазано: ось і] усе.
Пані Арно представлена срібною каструлькою, є ще й крісло з монограмою «Л.Ґ.» — несмачне й дешеве. Усе це щось неймовірне! Ах! Якби це була я! Він був би живий. Бастьєн працює в ногах ліжка ось так, ось план.
[Примітка ред.: тут план, намальований Марі в щоденнику.]
Нічого не зрушили: пожмакані простирадла на перині, що означує тіло, квіти на простирадлах. На гравюрах не вгадуєш пропорцій кімнати, де ліжко займає величезне місце. Відстань між ліжком і вікном не дає змоги відступити ані на крок, тож на картині ліжко обрізане, ніг його не видно. Ця картина — сама правда.
Закинута назад голова видна у три чверті, з тим виразом небуття по стражданнях, ще живого спокою — і вже потойбічного. Здається, бачиш його наяву. Це простягнене, розпластане, знищене тіло, з якого щойно відлетіло життя, вражає до глибини.
Це таке хвилювання, що підкошує ноги й ламає поперек.
Бастьєн — людина дуже щаслива. У його присутності мені трохи ніяково після тієї дурниці з газетою. Хоч він і має зовнішність двадцятип'ятирічного юнака, у нього та доброзичлива, невдавана незворушність, яку бачиш у великих людей, у Віктора Гюго, наприклад.
Зрештою, я таки визнаю його гарним, хай там як: у ньому є той безмежний шарм людей, що становлять справжню вартість, силу, і знають про це без самовдоволення й без глупоти. Я дивлюся, як він працює, поки він розмовляє з Діною, а решта — в сусідній кімнаті.
На стіні видно слід від кулі, яка вбила Ґамбетту, він нам її показує, і тоді спокій цієї кімнати, зів'ялі квіти, сонце за вікном — словом, це доводить мене до сліз... Та він обернений спиною, увесь у своєму малярстві, тож, аби не змарнувати плодів цієї чутливості, я рвучко подаю йому руку й швидко виходжу із залитим слізьми обличчям.
Сподіваюся, він це помітив. Це безглуздо... Так, безглуздо зізнаватися, що завжди думаєш про враження.
А потім ми їдемо до маркізи де Вільнев, де знайомимося з її матір'ю, принцесою П'єр, — кажуть, колишньою пралею, але дуже славною жінкою з прекрасними руками.
Ця пригода з газетою і з Бастьєном мене гризе... Який дратівливий клопіт!!
Сльози за Ґамбеттою освіжають, а оце — жалюгідне, докучливе, тривожне, від цього соромно.
Виходить, ніби ми видаємо брата за Справжнього, це смішно, це гидко... А головне, головне те, що це відверне його від нас; цей брат дуже добрий, дуже чудовий тощо, але я воліла б бачити справжнього, великого, єдиного.
Це Ґамбетта малярства, він вирізняється з-поміж інших талантів, як уже спочилий майстер, це геній.

Примітки

Поль Баррас (1755–1829), продажний і марнотратний член уряду Директорії. Марі натякає, що газети облудно змальовували Ґамбетту так, наче він жив у подібних розкошах.
Марі замальовує в оригіналі щоденника план кімнати.