Понеділок, 15 січня 1883

Пані Ґавіні приходить на сніданок, і оскільки вона завжди ріже правду в очі, надто за теперішнього нашого становища, мені трохи приємно чути від неї, що вечір був чудовий, що тільки про нього й говорять, що вечеря була розкішна, котильйон чарівний тощо. Аксесуари замовляли спеціально, з нашими вензелями тощо.
Додайте до цього історію з листами-відкликаннями, і це подія дня; листи не зашкодили, якщо вже залежить на розголосі.
Словом, моїх справ із Бастьєном та іншими газетами це не полагоджує.
Як подумаю, що я ще й надіслала нотатки до «Дипломатичної газети», і вони з'являться завтра... Хотіла б провалитися крізь землю... Стаття у «Фіґаро» дуже, дуже люб'язна, і це було б чудово, якби не всі ці перелічені імена... Через них віє самореклáмою, вискочнем, є люди, яким це не дає прийти... Словом... Коли не інші, то я сама собі завдаю прикрощів...
Виявляється, що ось уже півтора чи два роки про мене кажуть несосвітенні речі... За що???
Це сповнює заціпенінням, люттю й розпачем.
Сьогодні ввечері я зібралася зійти вниз у пеньюарі, а Розалі, силуючи мене вдягтися:
— Не годиться з'являтися на обід у такому вигляді...
— Та тут же лише Мічка!
— Однаково, хоч хто б то був, це справляє погане враження, надто коли кажуть таке, що хоч із п'ятого поверху кидайся, та ще й додають... Ну ж бо, ну ж бо, вдягаймося.
А зранку з приводу Суцо вона ще сказала, що однаково, до цього Суцо ніколи не було стількох пліток, скільки тепер, і поганої слави, і всього...
Це таки щось колосальне, погодьтеся!! Що я зробила за ці два роки? Ну ж бо, не може ж бути, щоб отак вигадували! Чи я божевільна, чи це якась навмисна підлота? Боже мій, що ж мені робити? Захистіть мене, Ви, що добрий, що справедливий, що великий.