Четвер, 23 листопада 1882

Учора була друга вистава «Король бавиться», а заразом і п'ятдесятиріччя. Природно, що лож знайти не вдалося.
Те, що я роблю цього тижня, таке погане, що я й сама нічого не розумію. Жюліан покликав мене до себе, щоб не казати цього при всіх, і мовив слова такі марні, такі жорстокі... Такі...: «Наразі не намагайтеся братися за торси чи за важливі речі, робіть лише окремі шматки, але доводьте їх до кінця. Облиште поки що всяку думку про амбіцію, її не існує. Ви й не уявляєте, до якої скромності, до якої простоти треба повернутися, щоб вибратися звідти. [замазано: Ось] не думайте про Салон». Я цього не розумію. Торік він казав мені приблизно те саме, а тепер, дивлячись на торішні етюди, каже: — Тепер ви такого не зробили б, то була добра робота. — Як йому вірити, то вже чотири роки я нічого не роблю, тобто свої докори, нарікання й дрібні кпини він почав, відколи я взялася за фарби, років три чи чотири тому.
Він, може, гадає, що підштовхує мене до праці, та виходить навпаки; це мене нищить, я три години сиділа розгублена, з невпевненими руками й вогнем у плечах. Та це ж так нерозумно, бо мене це нищить. Якщо я не роблю у живописі таких швидких успіхів, як у рисунку, це не привід казати мені всі ці гидоти. Та й то. Ні. Минулого літа я зробила «Ірму, що сміється», і всі вважали це гарним, хоч і трохи сухим. Цього літа, після Іспанії, після хвороби, я зробила пастель, яку всі вважали надзвичайно гарною, і добру картину. Що ж сталося відтоді? Я зіпсувала свого рибалку? Так, а потім я поїхала до Росії на шість тижнів вакацій; повертаюся, натрапляю на огидного натурника, на погане місце, силую себе працювати попри все, проти волі, роблю якесь страхіття, що його шкрябаю, бруджу, пробую в цьому місиві написати руку, Жюліан надходить саме коли я її щойно накидала, і то дуже погано, і тоді він каже мені це, та ще й у себе, наодинці.
Що я не Брезло, я знаю, що мені треба вчитися, я знаю; але звідси й до того, щоб приходити й казати мені, що все пропало, що я вже нічого не вмію, що я вчинила чи не вчинила не знаю що, що сталося не знаю що... Одне слово, виходить, що я нічого не тямлю, слово честі.
Він робить це не навмисне... То що ж? Після моєї хвороби, у Ніцці, всі мої зусилля він обізвав страхіттям, та коли таке його відчуття, то воно й моє; тільки не треба приходити й казати, що це через те, що я розпорошуюся, що я нічого не роблю, що я певна себе, що я не хочу, що я вважаю себе кінченою-готовою. Він у це не вірить, це насмішка. Та це ж так нерозумно, бо мене це нищить. Якщо я не роблю у живописі таких швидких успіхів, як у рисунку, це не привід казати мені всі ці гидоти. Та й то. Ні. Хіба «Ірма» чи пастель набагато гірші за Брезло 1879 року?? Брезло після трьох років живопису виставляє свою подругу Марію, а я після трьох років написала «Ірму, що сміється», де закінчені тільки голова й рука; я просиділа над цим два тижні, з яких вісім чи дев'ять днів робила сукню, яку потім стерла.
Брезло два місяці поралася над Марією, мала час зробити й переробити руки та сукню. Я ж вважаю себе в 1881 році майже рівнею Брезло 1879-го. Це означало б іти однаковим поступом; Брезло почала писати наприкінці 1876-го або на початку 1877-го, у Жюліана, уже вмівши рисувати, але оскільки вона рисувала ще до Жюліана, ми не можемо порівнювати точно, тож я беру лише роки живопису. Я ж, коли почала рисувати, Брезло вже писала десь із рік. Отже, якщо я в 1881-му приблизно тієї сили, що вона у 79-му, то ми йшли врівень. Та потім я занедужую й гублю шість чи сім місяців. Далі справа трохи відновлюється... І до того ж припустімо, що вона обдарованіша за мене до живопису, що незаперечно. Що ж, я просунулася не так уже й погано, як хоче сказати Жюліан. 1882-й для мене відповідає провалові Брезло в 1880-му; чи я тепер тієї сили, що вона у 1882-му?
Але порівняння не можна вести далі, на певному щаблі темперамент кожного вже не дозволяє порівнювати, як в ательє. Лише наступного вересня я дійду до тієї точки (усе за хронологією), коли вона мала свій успіх на Салоні.
Попереднього року її повісили в зовнішній галереї. Що ж, навіть коли я зараз і не зовсім тієї сили, що вона у своєму провалі, у мене є виправдання — хвороба. Перечитую себе й сама собою милуюся. Це здасться мені дуже кумедним за два-три роки. А поки що продовжую. Невже можливо, щоб він казав, ніби я в найглибшому проваллі, лише через те, що я покинула його ательє. Я знаю, що коли Брезло почала працювати в себе вдома, її вважали кінченою. Та все ж не може бути, щоб річ була в цьому.
Що мені треба вчитися, я знаю, така думка Тоні, така й моя. Я ще не досягла, це ясно, це відомо, це визнано. І я так нарікала на це перед Тоні, що він утішає мене, кажучи, що це через те, що я берусь за речі вкрай важкі й хочу, щоб вони були дуже добрі, а це наразі неможливо. Мова розсудлива й зрозуміла. Брезло не бралася за пленер і не сміла нарікати, що це не так добре, як у Бастьєна; та оскільки я вже на тому році, що відповідає зовнішній галереї, мені б робити, як вона, а не писати рибалок над водою. Свою малу бретонку вона зробила лише наступного року на пленері, і це було не так важко, як рибалка. Додайте до цього, що вона більше живописець, ніж я.
Поспішаючи надто, я приголомшую себе й бентежу своїх учителів. Отже, якщо припустити, що я обдарована не гірше за Брезло, я просувалася приблизно так само, як вона.
Але ми не однакові, вона набагато більше живописець, а я була хвора, і я не мала її мистецького середовища, захопливого й сприятливого.
Усе це не заважає тому, що в ательє моє становище принизливе, я мовби спокутую гріхи, мовби знову беруся до праці. Це нестерпно. Мені здається, що на мене дивляться як на стару невдатну ученицю, що мене вважають старшою за Брезло й навіть за огидну Амелі, що з блискучих колишніх початків кепкують і що це наче...

Примітки

«Марія» Брезло — великий портрет авторства Луїзи Брезло, на якому зображено її подругу Марію Башкирцеву (не родичку), виставлений у Салоні 1880 року й уважаний за її проривну роботу.
Зовнішня галерея (фр. «galerie extérieure») — на щорічному Салоні найменш престижне місце для розвішування: погане світло, периферійне розташування, знак того, що твір не справив враження на журі.
«У найглибшому проваллі» (фр. «dans le troisième dessous») — театральний вислів: третій рівень під сценою, де зберігали декорації, був найглибший і найнедоступніший. Бути «в третьому підвалі» означало бути цілком зруйнованим, знищеним.
Бастьєн-Лепаж — Жуль Бастьєн-Лепаж (1848–1884), провідний французький живописець-натураліст свого покоління, славетний великими фігурними етюдами на пленері. Його «Жанна д'Арк» (1879) і сільські сцени задавали мірило, за яким молоді салонні художники міряли себе.
«Король бавиться» (фр. «Le Roi s'amuse») — драма Віктора Гюго (1832), що згодом стала основою опери Верді «Ріґолетто».