Вівторок, 17 жовтня 1882

А замість нього мені наснився цей орлеаніст Тоні; ми разом дивилися один альбом, наші голови торкались, це було не неприємно, навпаки, але яка різниця з потиском руки того іншого. Ці два сни приходять наче для того, щоб прояснити мені прірву між тим, що може навіяти чарівний і закоханий чоловік (а він був таким уві сні), і чоловіком, якого кохаєш. Але я надто переймаюся снами, а дійсність невесела... Тато відповів малим Помарам, які просили дозволу приїхати поснідати цими днями, що буде радий їх бачити, а оскільки в їхньому листі говорилося, що Мічка — їхній полонений, тато написав: у кожному разі перекажіть вашому полоненому, що моя донька неодмінно хоче бачити його сьогодні ввечері тут. Він не приїхав ні вчора, ні сьогодні.
Увечері я робила начерки; є такий собі пан Гарницький, доволі старий і пристойний, тоді Катерина, своячка Поля, і Микола Яковлевич, її брат. (Брат сестри Полевої дружини). Брат — огрядний простакуватий чоловік, але розумний і музикант; [Закреслено: задушений і отупілий середовищем] дурним, у якому живе. Увечері ми музикували. І цілий день, і ввечері я тільки й говорю, бо, зрештою, ось що я пишу Жюліанові: ...
«надто холодно, щоб працювати надворі, а всередині надто заважають; зрештою, може, це й добре — лишитися осторонь усього на півмісяця. Я міняю повітря, як гравець міняє стілець... Зрештою, ви ніколи не дізнаєтеся, наскільки я собі огидна. Слова мистецтво, праця, живопис ранять мене, як удари по змордованій шкірі... Враження майже фізичне. А якщо я зберігаю якусь видимість мужності, то лише тому, що марно тішити людство, виставляючи напоказ свої злидні. Це соромливість. Я доходжу до того, що шукаю розради в порівняннях, але бути такою, як інші — хоч би які вони були, — це вже падіння і відчай. Годі вже про це, бо я знаю, що зараз спробую вас обдурити, посипавши собі голову попелом»...