Субота, 14 жовтня 1882

Зрештою, тітка покинула мене на кордоні, і я подорожую з Полем. На станціях я роблю начерки, а в дорозі читаю «Tra las Montes» — отак я знову бачу Іспанію, бо подорож Ґотьє — це розфарбована фотографія. Що ж усе-таки спиняє мене, заважаючи полюбити Т. Ґотьє цілком?
Що ж є в цій подорожі такого, що зачіпає? Коли він розповідає якийсь кумедний епізод, не смієшся, а він каже: це була найкомічніша річ у світі, або найсмішніша річ у світі, або це було таке блазенство тощо, тощо.
Це справляє враження пана, який, перш ніж розповідати, каже, що сміявся з цього до знемоги... Але є й щось інше... Це, може, нещиро як література, або радше... Це не ллється саме собою... А втім, кажуть, захоплюватися ним треба передусім тоді, коли він говорить про мистецтво; у цій подорожі він говорить про нього не надто багато, а головне! Він оминає Веласкеса. Я не розумію цього в людини, яка була так закохана в живопис. Він говорить про Гойю; Гойя, безперечно, був великим митцем, хоч я й знаю лише його картини, а кажуть, що рисунки й офорти чудові.
Отже, він говорить про Гойю, але... Веласкес. Він говорить про Мурільйо й про чари його живопису. Але Веласкес — це той, хто писав найчудовіше, ніхто не зробив правдивіше; яка щирість, яка відвертість! Це плоть, а з погляду живопису — це вершина мистецтва.
Нам тут чекати на потяг п'ять годин... Місце зветься Знам'янка, і я тут, щоб говорити про Ґотьє, про Веласкеса тощо. Холодно й сіро... Якби було не так холодно, яка була б погода для пленеру.
Я дивилася на селян у їхньому вицвілому на вільному повітрі вбранні, як і в усіх краях, і без сонця, — і запевняю вас, що картини Бастьєна навдивовижу правдиві. Це сіре, воно здається пласким, у ньому немає щільності, кажуть ті, хто погано придивлявся до природи надворі, і люди, призвичаєні до майстерняних різкостей, але воно саме таке, воно цілком правдиве, воно дивовижно правдиве. Ось щаслива людина, цей Бастьєн! А я виїхала з горем через свого невдалого рибалку. Але я спробую переробити його в березні для Салону. Це той ідіот Тоні змусив мене його переробляти! Треба було лишити тло й одяг і працювати тільки над головою. А цей орлеаніст хотів чорнот і потужностей там, де їх немає! Завжди умовність, академія!
Поль каже, що обидва князі цілком чарівні і що кожен з них має по двісті тисяч карбованців річного прибутку. Мене це дуже вабить, але щойно я уявляю, що це стає можливим, відступаю зі страху, що це завадить моєму живопису... Я хотіла б уже бути вдома...
Поль спить на канапі, Розалі спить. Мені холодно.
Що мені прикро — це подорожувати з братом; люди, які нас бачать, мають нас за чоловіка й дружину, і це мене бентежить... Це жахливо, що люди думають таке, що якби... Не знаю, але мене це аж пересмикує.
На мене дивляться й цілком природно, відразу думають, що я... Це мене пересмикує. Тут із двадцятеро військових їдять в очікуванні потяга й дивляться на мене... Бо смішно сказати, але ось уже чотири дні в усіх вокзалах я найгарніша, усі жінки тут — справжні страховиська... Отож ці люди бачать мене з Полем і цілком природно думають, що я, мабуть, його дружина... І це мене пересмикує... Зрештою, це аж пересмикує. Я суджу по собі... Коли я дивлюся на людей, відразу думаю... Словом, швидка прогулянка в їхнє існування, і, зрештою, ця помилка мене дратує... Прикро, коли люди думають про те, чого немає... І це позбавляє мене певного престижу, не зовсім престижу... ви розумієте...

Примітки

«Tra los montes» («За горами»), пізніша назва «Подорож до Іспанії» (1843) Теофіля Ґотьє. У Марі назва по-іспанськи.