Четвер, 5 жовтня 1882

Ця дурепа тітка впирається, як осел. Вона не хоче їхати до Росії, бо їй треба закінчити ту справу із Сулімою, до якої її вплутали в дев'ятнадцять років, коли Жорж і Олександр надавали комусь ляпасів, а вона була при цьому присутня, і це фігурує в процесі. Тож ні, це й справді надто нестерпно. Мене ідіотства [sic] лютять. На щастя, мама послухала мого батька, інакше все б досі тяглося. Але що найчарівніше — це що ці дотепні жінки ще й кажуть: навіщо вона туди їздила! Та їм відповідають: щоб позбутися цього процесу, який тепер скінчено, і ось ми спокійні! Однаково, кажуть вони, могла б і не їхати!
Коли люди отакі, нема чого й казати. Тільки цього разу це обурливо, бо я матиму вигляд панни, що подорожує сама. Зрештою, це неймовірно, нечувано, надзвичайно, дивовижно, що люди так печуться про все, що стосується матеріального життя, і навіть не здогадуються про життя моральне, чи суспільне, чи як хочте!
Через відчинене вікно зчинили б пекельний галас, а тут вона відпустила б мене саму — тобто провівши до кордону, як першого разу, і надавши подорожі підозрілого й дивного вигляду.
Ах! яка прикрість, Боже мій, яка ж прикрість. О! вони дурні, вони безтямні, вони ідіотки!!!