Четвер, 31 серпня 1882

Я плакала над останніми сторінками книжки — над смертю великого, величного Марікса.
А тепер треба було б дати її комусь прочитати; я хотіла б, щоб тут була маленька американка або ж Тоні. Я не можу тримати свої враження при собі, треба... Та не про це йдеться. Я малюю свою Магдалину; у мене є чудова для цього натурниця, до того ж я бачила потрібну мені голову три роки тому, і в цієї жінки якраз такі риси й навіть такий напружений, страшний, відчайдушний вираз. Гадаю, ця книжка завдала останнього удару — я мрію лише про глину й мармур, але цю картину мені треба зробити, і я ще поборюся. Тільки от у голові в мене стільки прекрасного, що можна зробити, у скульптурі, звісно. Що чарує мене в живописі — це життя, це сучасність, рух речей, які бачиш, але як сказати?... Окрім того, що це безнадійно важко, майже неможливо... Воно не зворушує! Ніщо в живописі не зворушило мене так, як Жанна д'Арк Бастьєна-Лепажа, бо там є оте щось таємниче, незвичайне... Почуття, зрозуміле митцем, досконалий, напружений вираз великого натхнення.
Зрештою... Він пішов шукати там щось велике, людське, натхненне й водночас божественне, те, чим це було по суті і чого ніхто до нього не зрозумів.
Що поробили з Жаннами д'Арк! Боже праведний, материн хрест! Це як ото Офелії та Маргарити! Він саме робить Офелію, і вона, я певна, вийде божественна. А щодо Маргарити, то я, нікчемна, маю задум зробити одну... Бо тут є мить, яку варто побачити... Як для Жанни д'Арк... Це коли дівчина — не оперна Маргарита в сукні з тонкого кашеміру, а сільська дівчина чи з містечка, проста [Закреслено: нерозбірливо], не смійтеся, людяна, якщо ви розумієте — ви не смієтеся, — коли дівчина, доти незбентежена [sic], повертається у свій садок після зустрічі з Фаустом і спиняється з напівопущеними очима, дивлячись удалину, наполовину здивована, наполовину усміхнена, наполовину задумлива, відчуваючи, як прокидається в ній щось нове, незнане, чарівне й сумне... Ці руки ледь утримують молитовник, який ось-ось вислизне.
Задля цього я поїду в якесь німецьке містечко й зроблю це наступного літа... Але ж, Боже мій, що я взагалі зробила за все це літо? Нічого! Та й, мабуть, я не змогла б здійснити це зараз, а Маргарита може ще зачекати.
Але ж моя картина... Її так прекрасно, так велично було б зробити. Чи не краще було б зачекати ще рік, щоб краще опанувати засоби виконання...
Ах! я божевільна — мала б учити граматику, а думаю лише про те, щоб писати поеми.
Я мала б щодня ходити до майстерні до третьої години, а потім ліпити три-чотири години.
Ось де правда. То чому ж я цього не роблю? Чому в цьому світі так?...
Щоправда, істоти, слабші за мене, дозволяють собі робити картини, але це ті, хто вже досяг свого і не може піти далі; я не сильна, але можу стати сильною, зате маю втіху, що я лише на початку, бо ж, зрештою, я працюю всього менше п'яти років. А старий Робер-Флері чотири роки малював, перш ніж торкнутися фарби, а скільки таких, що по два роки сиділи над гіпсом і роки — над рисунком. А я ж малюю добре й починаю писати непогано, і в тому, що я роблю, є життя, воно говорить, воно дивиться, воно живе... То що ж? Нічого, працювати... От тільки я не бачу своєї величі в живописі... Тобто...
Я збентежена, я вже не знаю... Я збентежена...
О божевільна! передусім треба знати своє ремесло, бо якщо... По-перше, я погано пояснюю; я сказала, що мислителі в живописі були виконавцями восьмого ґатунку... Можливо... Але думка, краса й філософія живопису — у виконанні, у точному розумінні життя... Ухопити життя тонами, що співають, а всі справжні тони співають. Будь-хто чи будь-що, точно відтворене, — це шедевр, бо це саме життя; до того ж є ще великі натхнення, як ото Жанна д'Арк Бастьєна, але інакше навіть простий портрет може бути взірцем, бо це людська істота, жива, з усім, що її хвилює, з усім, що вона відчуває, її очі, її плоть... Я не вмію себе пояснити...
А щодо скульптури — то ви, виходить, думаєте, що в ній немає виконання? Що ж, майже немає; тут більше — тут творення... Так, омана ліній і кольору — це жалюгідний клопіт; [замазано: тут] виконуєш, у скульптурі ти вправний, але по-іншому — добрий, ти твориш. Це правда, реальна, ціла, справжня істота, якій ти, якщо ти митець, передусім даруєш життя! Думку, потаємний, або таємничий, або великий сенс, якщо ти зворушений і якщо в тобі є священний вогонь. Матеріальна праця є в обох, але в скульптурі вона простіша, благородніша, більш... чесна, якщо можна так сказати... Зрештою, у неї можна вкласти ту іскру, ту найвищу таємницю чогось, що є в тобі, що божественне і чого я не вмію висловити... Загалом, з якого боку не глянь.