Вівторок, 29 серпня 1882

Дюма має цілковиту рацію: не ти тримаєш свій сюжет, а сюжет тримає тебе. Чоловік, що грає на сто су, може відчувати ту саму тривогу, що й той, хто грає на сто тисяч франків... Тож я можу собі уявити...
Ні, ні! У мені така потреба передати свої враження, така несамовитість мистецьких почуттів, так багато плутаних речей тісниться в голові, що одного дня все це неминуче виллється назовні. Формула, о формула.
Усі графи в пошуках посагу скажуть, що формула — це шлюб. Я не настільки наївна, щоб плутати... враження. Я не свята, і часом мені дуже хотілося б бути хлопцем, але не плутаймо, прошу вас, земні поривання, які я розумію інтуїтивно чи від природи... з усім іншим... Те, що пан Дюма-син зве коханням, — це потреба, як і будь-яка інша, без якої легко обійтися, коли ти щось більше за панянку чи за тварину.
А щодо кохання, справжнього, — що ж, це додаток, доповнення, увінчання будівлі, принаймні для мене.
До нього приходять через інше: бути відомим, славетним, великим — і це цілком природно тягне за собою успіхи та пристрасті, які пробуджуєш. Але ось я знову відхиляюся від теми.
Ішлося просто про те, щоб відповісти «дзуськи» оцим фальшивим Діогенам, які хотіли б звести до свого рівня почуття, що їх вони неспроможні зрозуміти. Є брудні, ниці, огидні створіння, які зводять усі жіночі прагнення до тілесних причин... [замазано: видайте її заміж, і вона більше не] малюватиме. А проте можна було б назвати заміжніх або наче заміжніх жінок, що мали талант і геній. Були й такі, що лишилися Жаннами д'Арк, але серед великих чоловіків теж таке бувало. Самі бачите, ниці фізіологи, що ви лише тварюки. А оскільки вам треба все висловити, знайте, огидні Святоантонієві потвори, що коли служителі Мистецтва й думають про те, що пан Дюма-син зве коханням, то так само, як про свій обід, свій сон тощо. І [замазано: якби я була заміжня, це не відібрало б у мене] любові до Мистецтва, а навпаки, дало б мені присвятити себе йому спокійніше, не маючи інших турбот, окрім турбот думки. Мені прикро вам це казати, але мені здається, що я сперечаюся з живими людьми й відповідаю на їхні заперечення.
Ця книжка мене переймає. Уїда — це не Бальзак, не Санд і не Дюма, але вона написала книжку, яка з... фахових причин викликає в мене гарячку. У неї дуже правильні погляди на мистецтво й думки, зібрані в майстернях в Італії, де вона жила. Є місця, де вона каже, наприклад, що в справжніх митців, а не ремісників, задум незмірно вищий за їхню спроможність виконання. А ще великий скульптор Марікс (так само в романі), побачивши спроби ліплення юної героїні, майбутньої геніальної жінки, каже: хай приходить працювати, вона зробить усе, що захоче.
— Так, — казав Тоні, довго розглядаючи мої малюнки в майстерні, — працюйте, панно, ви зробите все, що захочете.
Але я, певно, працювала не в той бік; Сен-Марсо сказав, що мої малюнки — це малюнки скульптора, а я завжди над усе любила форму. Я дуже люблю й колір, але тепер, після цієї книжки, та й раніше... живопис здається мені жалюгідним порівняно зі скульптурою. Зрештою, я мала б ненавидіти його, як ненавиджу всі наслідування, усе шахрайство. Ніщо не дратує мене так, як бачити речі рельєфні, наслідувані живописом на полотні, неодмінно пласкому й гладенькому. Що може бути гидкіше за мальовані барельєфи, облямівки... Від прекрасних творів мистецтва й до шпалер — усе це лютить мене, як червоне лютить бика. Намальована рама на деяких стелях, навіть у Луврі... І облямівки кімнат у мебльованих помешканнях, які наслідують різьблене дерево чи мереживні воланчики. Це огидно.
Та що ж мене стримує? Та ніщо. Я вільна, я влаштована так, що моєму щастю митця нічого не бракує. Цілий поверх мій. Передпокій, туалетна кімната, спальня, бібліотека, що сполучається широким прорізом із майстернею і дає довжину дванадцять метрів, майстерня з пишним світлом, яке йде звідусіль, як забажаєш. Комірчина поруч і такий собі великий балкон угорі, що виходить просто в майстерню, звідки можна бачити свої картини мовби з пташиного лету і який дає вгорі тьмяне, далеке світло. А тоді ще садок, куди я можу зійти попрацювати.
Я звеліла встановити переговорну трубу, щоб ніхто не піднімався мене турбувати і щоб самій не сходити часто вниз. Ось план, ви краще зрозумієте.
[Прим. ред.: тут план її майстерні, намальований Марі в щоденнику.]
Що я роблю? Дівчинку, яка накинула на плечі свою стару чорну спідницю й тримає розкриту парасольку. Я працюю надворі, а дощ ллє майже щодня. А ще... Що це означає? Чого це варте порівняно з думкою в мармурі? І що мені робити з моїм ескізом трирічної давності, бо він із жовтня 1879-го. Цей сюжет нам задали у Жюліана, і він захопив мене, як ото Святі жінки біля гробу. Аріадна. Жюліан і Тоні вважали, що тут добре почуття, а мене він бере так само, як теперішня картина. Ось уже три роки я збираюся взятися за різець, щоб зробити цей сюжет... Я почуваюся безсилою перед банальними речами... А оте жахливе «навіщо?» опускає мені руки. Тесей утік уночі; Аріадна, опинившись сама на світанку, оббігає острів в усі боки, аж раптом за перших променів сонця, дійшовши до краю скелі, бачить на обрії наче цяточку — корабель... Отож-ось мить, яку треба ухопити і яку важко переказати: вона вже не може йти далі, не може гукати, вода довкола, корабель — лише ледь видна цяточка, і тоді вона падає на скелю, головою на праву руку, у позі, що має виразити весь жах покинутості, відчаю, безсилля цієї жінки, отак підло залишеної... Я не вмію сказати, але тут є лють безсилля, найвищий занепад, який треба виразити і який захоплює мене цілком. Розумієте, вона там, на краю скелі, знесилена болем і, як на мене, безсилою люттю; тут є цілковите занедбання всієї істоти, кінець усьому... Ця прямовисна скеля, ця брутальна сила, що сковує волю... Зрештою...
Так, клопіт про перспективу ліній — це обман, клопіт про тони, про колір — річ жалюгідна, ремісницька, що потроху поглинає все, не лишаючи місця для думки. Мислителі й поети в живописі — це виконавці восьмого ґатунку.
Як я могла так помилятися? І чіплятися за цю шалену енергію...