Понеділок, 28 серпня 1882

Бувають дні, коли я й справді вірю, що в цьому я щось варта. Послухайте, не може бути, щоб ця гарячка, ці пориви, ця любов до того, що я роблю, не були призначені привести до чогось великого. Неможливо бачити й відчувати природу та форму так, як я, і не дійти до...
Я намалювала другу постать картини, а оскільки Черницька, прийшовши, поки я працювала, читала в кутку, я зробила з неї швидкий начерк.
Ніколи не слід нічого впорядковувати, жодне впорядкування не варте правди; велике мистецтво полягає в тому, щоб ухопити слушну мить і зробити те, що бачиш... Та перейміться ж цією істиною: щоб точно копіювати природу, треба мати геній, а пересічний митець здатний лише пародіювати її... Вправний виконавець, що копіює задля копіювання, робить вульгарний твір, який вульгарні звуть реалістичним і яким часто слушно гордують. Ідеться не про те, щоб узяти будь-кого й намалювати таким, яким його бачиш: рух, заскочений зненацька, пози не втримати точно, а коли позуєш — усе дерев'яніє; треба, щоб розум був вражений і зберіг враження тієї миті, коли ти побачив цю річ. Ось де впізнаєш митця.
Я перечитала книжку Уїди, жінки не надто обдарованої, вона зветься «Аріадна», написана англійською. Книжка, створена, щоб зворушувати до краю; я разів двадцять за ці три-чотири роки збиралася її перечитати й щоразу відступала, знаючи, яке хвилювання вона в мені викликала й мала викликати знову. Ідеться про мистецтво й кохання, а діється все в Римі.
[На полях: За першого прочитання мене зворушили лише кохання й Рим.]
Три речі поєднані разом, з яких однієї досить, щоб мене запалити, а кохання — найменша з них; прибрали б кохання з книжки — лишилося б іще доволі, щоб звести мене з розуму. До Рима в мене обожнення, благоговіння, пристрасть, якій нема рівних. Бо Рима митців і поетів, справжнього, навіть не торкнувся в мені той світський Рим, який завдав мені стільки страждань. Я пам'ятаю тільки Рим поетичний та артистичний, і саме він кидає мене навколішки. У книжці йдеться про скульптуру, а я весь час збираюся нею зайнятися; учора ввечері я не могла заснути!
О божественна могутносте мистецтва, о небесне й незрівнянне почуття, що тримає тебе осторонь усього, о найвища насолодо, що підносить тебе над землею, — зі стиснутими грудьми й мокрими від сліз очима я закликаю тебе й падаю ниць перед Богом, благаючи його захисту. Можна збожеволіти; я хочу робити десять речей водночас; я відчуваю, я вірю, я вірю, чуєте, що зроблю щось добре. І душа моя злітає до невідомих висот.
Аби лиш це не задля того, щоб упасти ще нижче.. Ці повернення жахливі, але в житті треба всього потроху... дні зневіри настають після годин піднесення, страждаєш і під час одних, і під час інших, та все ж я не настільки позую, щоб казати, ніби страждаєш однаково.
Нічого не впорядковувати? А картини? Моя? Що ж, це майже те саме: сюжет тебе спиняє, вражає, і очевидно, що тієї ж миті ти уявляєш собі сцену, бачиш картину. Якщо твою уяву було вражено гостро, ти бачиш її майже водночас із тим, як читаєш чи думаєш. Я певна, що всі справді зворушливі картини були задумані саме так. Поза цим — лише пошуки та виправлення, академія. Робити слід лише те, що нав'язується само, що тебе непокоїть, тримає.