Вівторок, 22 серпня 1882

Я йду на Тампльський ринок у супроводі Розалі. І в мене досі очі розширені від побаченого. Це чудовий квартал; я купила якихось старих дрібниць для майстерні, але переважно лише розглядала типажі. О, вулиця!! Та якби ж уміти передати те, що бачиш!!! На жаль, у мене є хист бачити, і я й досі засліплена всім, що побачила. Пози, жести, життя, схоплене на гарячому, природа справжня, жива. О! заскочити природу й уміти її передати.
Ось у чому велика проблема. О! чому я не маю...
Цей шибеник Тоні добре сказав: «З вашими прагненнями, панно, я зробив би все на світі, щоб стати майстром ремесла».
Отож я повертаюся й роблю кілька ескізів побачених речей: лава на вулиці з кількома дівчатками, що розмовляють і граються разом. Це поєднання дитячих облич чарівне.
Тоді столик у кав'ярні з двома чоловіками, чиї пози, такі характерні, ось закарбовані в голові й накидані на полотні, і господиня кав'ярні, що прихилилася в сутіні дверей.
А потім на Тамплі дуже білява дівчина, що сміється, прихилившись до своєї крамнички — крамнички похоронних вінків. Оце останнє можна буде зробити в майстерні... Але двоє інших потребують пленеру... Не знаю, навіщо я вам усе це розповідаю. Уже від завтра — справжня гарячка!
Я щаслива й весела під час прогулянки в Лісі з Аделіною.
Зрештою, ці речі, які заскочуєш зненацька, — наче відчинені вікна в життя людей: припускаєш, угадуєш життя, характер, будні цих людей... Та це ж чудово, та це ж нестямно, трепетно цікаво!
Але!... Дурні думають, що, аби бути сучасним чи реалістом, досить намалювати першу-ліпшу річ, нічого не впорядковуючи. Не впорядковуйте її, але вибирайте й заскочуйте зненацька — у цьому вся річ.