П'ятниця, 18 серпня 1882

Ми не застали Бастьєна вдома, я лишаю йому записку й мимохідь бачу те, що він привіз із Лондона. Там маленький посильний-обірванець, прихилився до тумби на вулиці; здається, ніби чуєш гуркіт карет, що проїздять. А тло ледь намічене; але постать! Що за бісів чоловік.
Ах! які ж лиховісні дурні ті, хто називає його простим виконавцем. Це могутній, оригінальний митець, це поет, це філософ, [замазано: інші — це] лише виробники казна-чого порівняно з ним. Уже нічого не можеш дивитися, побачивши його живопис, бо він прекрасний, як природа, як життя. Якось Тоні був змушений погодитися зі мною, що, аби копіювати природу, треба бути великим митцем і що лише великий митець здатний зрозуміти природу й передати її. Ідеал — у виборі, а виконання має бути вершиною того, що невігласи звуть натуралізмом.
Малюйте собі, як вам завгодно, Анґеррана де Маріньї чи Аньєс Сорель, але хай їхні руки, їхнє волосся, їхні очі будуть живі, природні, людські. Сюжет важить мало. Безперечно, з усіх поглядів сучасне — найцікавіше, але справжній, єдиний, добрий натуралізм полягає у виконанні.
[Навскоси: А майстри часто брали сюжети своєї доби.]
Хай це буде сама природа, життя, хай очі промовляють! Байдуже, чи то панна де Лавальєр, чи Сара Бернар... Безперечно, зацікавити важче... та й то ще як!
Якби Бастьєн зробив панну де Лавальєр чи Марію Стюарт, хоч би які мертві, припорошені й заяложені вони були, вони все одно ожили б. Є там також начерк маленького портрета Коклена... Я повернулася звідти приголомшена: це його гримаса, його руки ворушаться, він говорить, його очі кліпають!...