Субота, 19 серпня 1882

Справжній Бастьєн поїхав до Дамвільє, де пробуде п'ять місяців; архітектор приходить перепросити за старшого брата. І ми заговорили про Картрайт, і чесний архітектор, ретельно допитаний, зізнається, [що] мені не слід ходити на її вечори, що жінки, з якими я могла б там познайомитися, могли б дивитися на мене не як належить, плутати мене з певними особами і що... Загалом для дев'ятнадцяти з двадцяти осіб я матиму вигляд, ніби належу до цього салону... А втім, сама Картрайт — жінка дуже мила, яку він дуже любить і яку я зможу бачити, але мало й не на людях. Так, я це й думала. Зрештою, усі нам це казали.
Це через Брезло мені закортіло побачити вродливу американку...
Ах! я так страждаю від того, що я ніщо.
Я працюю в саду, який цілком дає мені декорацію парку Монсо; я малюю хлопчину років дванадцяти в блузі й фартусі, він сидить на лаві й читає ілюстрований часопис, порожній кошик біля нього... Таке постійно бачиш у парку й на тутешніх вулицях.
Коли я думаю про свою картину, якщо це ввечері, то не можу заснути. Не може бути, щоб!.. Або ж щось завадить мені її зробити!... Якби я зробила її з усією тією пристрастю, яку вкладаю в неї вже зараз, вона не могла б вийти геть поганою... Що ж... Щось та станеться... Мене вже сама думка про це переймає... Не може статися, щоб я зробила добру картину; я не смію про це мріяти, і ця думка вивертає мені мозок...
У мене в голові й портрет... Я хотіла б надіслати цю картину й портрет... Я вже бачу Діну, вона буде чудова, з ноткою таємниці, незнаного в її котячих очах; незвичайний вираз у її японських бровах і піднятих кутиках очей, щось таке, що не схоже на вираз Джоконди, але має свою таємницю теж...
Брезло поїхала на три місяці до Швейцарії. Вона збирається малювати маленьких селян, сказав мені Тоні. Бастьєн намалював хлопчика, тож вона зробить двох-трьох, хіба ж я не пробувала зробити трьох у Ніцці, теж услід за хлопчиком Бастьєна. Вона захоче надолужити наступного року за цьогорічний провал... Та погляньте, як буває, коли в людей однакові ідеї... я весь час маю на думці намалювати двох-трьох хлопчаків, відколи побачила Бастьєнового; у Ніцці я малювала й готувала, а потім чи то одне, чи то інше — і полотно продірявили. Брезло це зробить.
Вона лякає мене... Ах! але ж я ніщо, мені навіть нема чого боятися... адже я ніщо.