Четвер, 17 серпня 1882

Останній сеанс; мій митець шукає сюжет для картини, щось сучасне й гарне... А ще «йому хочеться залишити у своєму доробку оголену постать», тільки от так важко знайти гарну натурницю; здається, він передбачає такі нездоланні труднощі... Можна подумати, ніби в Європі більше не знайти гарної оголеної жінки. Аж кортить самій запропонувати себе за натурницю. Я б це залюбки зробила, якби це й справді мало перейти до нащадків... Або навіть просто щоб мати свій портрет у цьому... костюмі... Можливо, він навіть сподівався... Не кажучи вже про те, що я б сказала це сміючись... Бо коли ми розмовляємо, я кажу все з трохи насмішкуватим виглядом або з удаваною наївністю, яка й хоче такою здаватися, а це багато чого дозволяє.
А втім, знаєте, я гадаю, що Тоні має про мене дуже правильну думку, тобто він вважає мене такою, якою я й хотіла б здаватися, тобто цілком милою або, кажучи серйозніше, справжньою панянкою, навіть дитиною — у тому розумінні, що, розмовляючи, як жінка, я в глибині душі й для себе самої чиста, наче янгол. Я й справді вірю, що він поважає мене в найвищому значенні цього слова і що, якби він колись сказав при мені щось вільне, я була б цілковито вражена. Бо, зрештою, я ж завжди кажу, що говорю про все, про все? Як саме? Бо є манера й манера, є дещо більше за пристойність — є соромливість мови; я, може, й говорю, як жінка, але вживаю... метафори, обачно дібрані звороти, так, щоб, говорячи [замазано: ці речі], я мала вигляд, ніби й не торкаюся їх; це як замість «моя картина» я казала: «річ, яку я зробила». Навіть із Жюліаном я ніколи не вживала слів: коханець, коханка, зв'язок — тих точних і звичних слів, через які маєш вигляд, ніби говориш про буденне. Усі ж добре знають, що все це знаєш, але прослизаєш повз; якби нічого не знала, була б нудна, бо є в розмові такі куточки, де трохи лукавства й кпину з так званого кохання неодмінні, бодай мимохідь. З Тоні ми говоримо здебільшого про мистецтво; але навіть це врешті торкається музики, літератури... Що ж, я бачу, що Тоні сприймає ці... знання в їхньому справжньому значенні, що йому це здається дуже простим і що, коли в мене стає відвертості не вдавати дурепу, у нього стає такту ніколи не говорити стільки, скільки я. А тепер скажімо так: ви не можете судити мене за цим щоденником, де я серйозна й без прикрас; у розмові я краща, там є манери, мовні пози, образи, речі нові, влучно знайдені, барвисті, кумедні... Не завжди, це очевидно, але ж є й такі, які ніколи не бувають, ну, кумедними.
Загалом портрет гарний, є навіть одна рука, що просто чарівна. Схоже, але він ще попрацює над ним за місяць, і тоді буде зовсім завершено.
Я дурна й марнославна... Ось я вже думаю, що цей академіст бачить мене такою, якою я сама себе бачу, а отже, цінує всі мої задуми, як сказали б про гру актриси. Свої заслуги перебільшують, це відомо, їх собі приписують навіть тоді, коли їх зовсім немає, згодна; що ж, прийнявши це, скажу вам, що дуже приємно вважати себе поцінованою... А ще з Тоні чи Жюліаном я розкриваюся більше, ніж з іншими, почуваюся на доброму ґрунті, і впевненість дає мені той чар, якого я не мала б деінде. А втім, Жюліан — то інший різновид, це, так би мовити, лаштунки; там я з самолюбства стараюся бути красномовною й маленькою особою, яку не обдуриш. І бачте, Жюліан не завжди думав, що я така, яка є; він припускав, що я набагато більш зухвала, ніж... насправді, і він від цього відходить; він підозрював не дуже добрі речі... Лише бачивши мене часто, він починає бачити мене правильно, та й то через надмір проникливості, бо батечко Родольф — глибокий пройдисвіт; а Тоні має тоншу натуру, сентиментальнішу, тож він наївніший і легше вірить. Ах! я кажу собі неприємні речі... Знаєте?
Отож сьогодні ввечері він прийшов на обід; відколи я позую, він обідає в нас дуже часто й, здається, приходить дуже охоче і знаходить у моїх розмовах превеликий чар; треба бути лицеміркою чи дурепою, щоб цього не помічати... Та звідси до ніжніших почуттів іще далеко... Це очевидно, але ви ж знаєте, які марнославні жінки, і часом я уявляю собі... Тобто ось що: я здаюся собі такою чарівною, що щойно вірю, ніби мене розуміють до кінця, мимоволі й майже несвідомо роблю висновок, що я мушу збуджувати особливі почуття.