Середа, 12 квітня 1882

Цей бідолашний батечко Костянтин, він страшенно нудьгуватиме, сам-один із похмурими паном і пані Поль. Та й він обожнює маму, присягається, що ніколи нікого, крім неї, не любив, — а втім, він завжди робив усе, щоб знову жити разом... А втім... Словом... Ось уже два роки це подружжя закоханих.
Мама добра, хоч і прискіплива та охайна, а він чарівний, люб'язний, веселий чоловік, хоч і егоїст та різкий. Загалом мене зворушує ця пізня злагода, і мені шкода цього бідолашного чоловіка, що поїхав сам-один.
Ось він тут лише п'ять хвилин, а служба вже його вимагає; що ж до мами, то вона не може лишити мене саму, — це було гаразд, коли її зобов'язував до того процес, але отак поїхати й лишити мене за кордоном із тіткою, після вже таких довгих відлучок. А я, ви ж легко здогадуєтеся, не можу їхати ховати себе там.
Саме цього цей чудовий татусь не хоче зрозуміти. Це навіть украй дивно, бо ж зрештою найбідніші батьки йдуть на жертви, щоб вивозити у світ своїх дорослих доньок, а він, якби я лиш захотіла, дозволив би мені жити в пустці з дрібкою Полтави й двома місяцями подорожей на рік. А казати йому про інтелектуальні потреби, про товариство, про Париж — марно. Тож я ніколи не посилалася ні на що, окрім необхідності вивозити доньку у світ, щоб видати заміж, — це він розуміє, але щоб порушити свої плани сільського життя — ні.
Словом... усі ці люди милі, але вони мене нудять.