Вівторок, 11 квітня 1882

Мені снилася моя флорентійська мати в сльозах, і я її втішала.
Тато нарешті поїхав; ми всі та його сестри проводжали його аж до Монако, повертаємося екіпажем новою дорогою. Потяга не було, а я не хотіла заходити до зали й бачити Лардереї.
Дорогою пані Елен питає мене про новини про Антонеллі, і, обурена її лукавим виглядом, я заходилася кричати, що ніколи, ніколи, ніколи ця істота мені не подобалася. І це правда, Боже мій, це правда. Натомість я розповідаю про Лардереї, це забирає понад годину...
А тепер, коли минуло п'ять років, коли все, що могло ображати, стерлося часом... П'ять років, п'ять років! Так от, запевняю вас, що це напахчений і втішний спогад і що квіти, бонбоньєрки, серенади Неаполя цілком варті цих чотирьох років малярства й політики...
І моя люба флорентійська родина. Хіба ж я можу ображатися на безум цього пропащого чоловіка, більш ніж наполовину збитого з пуття, коли його граційна, елегантна й симпатична родина була така чарівна! Та певно ж, як були б усі щасливі прилаштувати цього страшного й обтяжливого Олександра.
Маркуар сказав, що його мати була така щаслива, гадаючи, ніби він залицяється до молодої дівчини... І всі, окрім цього ідіота, ба навіть і він сам, якби я була менше дитиною.
Я ні про що не шкодую, ні про що, ні про що. Якби я вийшла заміж, це було б жахливо.
Тільки ось задум: поїхати до Єрусалима зробити картину, що тримає мені голову, і повернутися до Неаполя на Карнавал, і три тижні втішатися балконами, прогулянками, гітарами... О Італіє, о Неаполю, о квіти! О погляди скоса, о замкові щілини! О Лардереї, о все!
І я знайду іншого, ба навіть двох, а може, того ж самого, і готель «Лувр», прусський принц, Дьонгоф, кучер Шарль, о Кьяя, о Опера! О напахчені вечори, о шум хвиль, що зливається зі звуком мандолін, хрипкі голоси вуличних співаків, небесні мелодії, нічна тиша, поезія, мрія, щастя, кохання, небо. І далеко від Палати депутатів, від бульварів і малярства. О юносте, о життя!