Понеділок, 13 лютого 1882

Від суботи я почала картину. Ось уже два тижні я шукаю; я була спинилася на двох чи трьох речах, але далі другого сеансу не пішло, — завжди так буває, коли це не те. Миришся з якимось сюжетом, щоб не марнувати часу на пошуки, потім гадаєш, що тримаєш у руках... а втім, те, що шукане, рідко вдається, та й знайдене не завжди вдається, але принаймні маєш утіху від того, що тебе захопило.
Коли ж я нарешті переконаюся, що сюжет — ніщо в невправних руках! І все ж навіть для простих етюдів треба, щоб те, що ти робиш, тобі подобалося.
Бачте, переконуючи себе, що сюжет не має непокоїти, я взялася за картину, яка зробила мене дуже нещасною на чотири чи п'ять днів; я не зважувалася її кинути і не мала снаги працювати, а відколи відмовилася від неї, почуваюся звільненою: роблю ескізи, уперше — акварель, усі мої хвилини зайняті, я майже втішилася з приводу успіхів Брезло і знайшла свою картину, бо, окрім дрібниць, я мушу привезти Жюліанові великий етюд. Це троє хлопчаків біля брами для екіпажів. Це здається мені надзвичайно правдивим і кумедним. Удар від статті Вольфа пішов мені на користь; мене розчавило, знищило, а реакція дала мені зрозуміти речі в мистецтві, які мене мучили, бо я їх не знаходила, хоч і здогадувалася про їхнє існування. Це змусило мене зробити рятівне зусилля; я починаю також розуміти те, що читала про боротьбу, страждання тощо митців, з чого сміялася, мов із порожнього романтизму.
До тієї славнозвісної волі Брезло я звернулася й бачу, що треба докладати великих зусиль, аби досягти тих результатів, які я... гадала, ніби падають із неба.
Бо досі мені, по суті, не доводилося докладати жодного справжнього зусилля. Ця надмірна легкість у роботі мене зіпсувала. Брезло досягає гарних результатів, але дуже важкою працею, а я, коли щось не виходить одразу й само собою, стаю безпорадна. Це треба здолати. Так, для ескізів, для композицій вуглиною я спробувала силувати себе доводити їх до потрібної чіткості — і мені вдалося зробити речі, на які я вважала себе нездатною і які, гадала, інші роблять хитрощами, ба майже чаклунством, — настільки важко визнавати за іншими здібності, яких сам не маєш.
Що ще? Приходила Лінзінген із тисячею люб'язностей; ідеться про те, щоб Етенсель написала про костюм її сина, а оскільки Сент-Аман наш приятель і саме він постачає відомості Етенсель... Я сказала, що мало знаю про стосунки Сент-Амана з Етенсель, що, гадаю, вони в холодку, але що я телеграфую Сент-Аманові й раджу їй зробити те саме, що вона й робить. А я сама нічого не телеграфую, обмежуюся тим, що складаю їй телеграму й обіцяю телеграфувати. Вона йде, у захваті від мого «міністерського стилю», моєї послужливості тощо.
Це стара пройдисвітка, яка майже сяяла за часів Гавінієвого префекторства й приятелює з усім, що є високопоставленого на землі. Якби ж їй виявляли ту чемність, яку виявляли Гавіні... Але я цим займуся.
Що ще? Так, дружина Поля... Добра людина, але... Я хотіла б сказати це по-доброму... Провінційна, міщанська, дурна й марнославна, та ще й повсякчас із дрібними незграбними брехеньками, щоб вихвалятися купою дурних речей, недоречних будь-де. Вона розповідає вам про сукні, які в неї нібито були і які я знаю, — мов ті селяни, що вигадують княжен з очима з перлів і волоссям із діамантів.
А я, замість того, щоб промовчати, трохи з неї кепкую... Усе лагідно і [замазано: головне], щоб відучити її від цієї вади, але це, звісно, ображає її — бути впійманою й не спромогтися мене вразити. А втім, я мала б це пропускати повз вуха... це надто дитяче, щоб завдавати собі клопоту... Та в мене манія все поліпшувати, влаштовувати, шліфувати, прикрашати; виховати, наприклад, оцю молодичку... Не кажу — я б охоче за це взялася, але вона справді трохи дурненька, і тоді успіху не передбачиш. Бідолашний Поль, тобто ні, він не набагато кращий. Вони мене обожнюють, я їх дуже люблю, але яке ж неапетитне подружжя... Вони навіть нечупарні... а втім, у провінції та в Росії... Що ще?
Дифірамбічні листи від Сент-Амана й Жері, Гавіні, княгині тощо. Усі, окрім самого лише Жюліана, який не відповів.
Бачили Барнолу й генерала Бібі. Батечко Одіффре тут.
Якби я могла й далі працювати, як ці дні, я була б дуже щаслива. Ідеться не лише про те, щоб працювати, мов машина, а про те, щоб бути весь час зайнятою й думати про те, що робиш, — оце щастя. Жодна турбота перед цим не встоїть. І я, що так часто скаржуся, приходжу дякувати Богові за ці три дні, тремтячи, щоб це не скінчилося.
Тоді все міняє вигляд, дрібні злигодні майже більше мене не турбують, ти над цим, із чимось променистим у всьому єстві.
Божественна поблажливість до ницого натовпу, що не відає про потаємні, мінливі, хвилясті й розмаїті причини твого блаженства, тендітнішого за найтендітнішу з квіток.