Вівторок, 14 лютого 1882

Ми зустріли де Баллотів, і довелося піти сьогодні ввечері до них.

Музикують аматори, а оскільки Жанна опікується митцями й любить їх, то було там троє чи четверо з Італійської опери. Молода жінка лагідна, добра, граційна, сердечна, мисткиня, милосердна... Словом, я весь час питаю себе, де ж її вада, щоб урівноважити всі якості, які вона має. Ви ж знаєте, що вона розлучена з чоловіком, бароном де Вікерслотом, сином княгині де ла Тремуй. Були жахливі сцени, у тому, що все зіпсували, винуватять обох свекрух. Барон скаржився на надмірну простоту баронеси, яка не вдягалася як належить і скидалася на служницю своїх же слуг. А ще речі... Достоту не знаю; у неї двоє дітей, яких вона не любить. Коли судилися, баронеса де Вес свідчила проти власного брата. Та, гадаю, я вам усе це вже розповідала. Ах! які ж ми, ті, хто читав Бальзака й читає Золя, маємо насолоди спостереження! Я цілком їм віддавалася, тим більше, що там не було нікого, хто міг би мене зацікавити бодай як флірт. Люди, яких я знаю в обличчя вже десять років, підходили зі мною поговорити, були навіть такі, з ким я ніколи й не знайомилася, але вони бачили мене малою, а втім... І ця музика, що йшла своїм ходом, арії змінювали арії... і Жанна, яка співала арію в'язниці з «Трубадура», цю таку пристрасну музику, зі своїм личком гарненького папуги, що скидалося б на блаженну черницю, з великими руками у брудних білих рукавичках із лощеної козлячої шкіри і з великими пальцями, що тріпотіли в повітрі, мов у вченого кролика, у драматичних місцях чи на високих нотах... Барнола був там, він навідав нас удень. Його... тітка померла, і він купив собі віллу... Та як же ми далеко від Парижа: на ньому були сорочкові запонки, квадратні й круглі впереміш, такого розміру, що на них можна було розгледіти пейзажі, церкву Святого Марка у Венеції тощо... І Мертенси..., баронеса, як завжди елегантна й, як завжди, вродлива попри свої, може, сорок років...