Субота, 21 січня 1882

Пані Картрайт заїжджає по нас, щоб поїхати до Бастьєна-Лепажа.
[Замазано: відрекомендована цією] прекрасною жінкою, я почуваюся не зовсім невимушено; ми застаємо там двох чи трьох американок і маленького Бастьєна, геть маленького, геть білявого, з волоссям по-бретонському, кирпатим носом і підлітковою борідкою. Геть розгублюєшся: я обожнюю його малярство, і дивитися на нього як на майстра неможливо, хочеться поводитися з ним як із товаришем, а його картини тут-таки сповнюють тебе захватом, жахом і заздрістю. Їх чотири чи п'ять, усі в натуральну величину й написані на пленері. Це справді прекрасно; одна з них зображує маленьку пастушку років восьми-десяти в полі, голісіньке дерево й корову вдалині, — це сповнено проникливою поезією, очі дівчинки мають оту дитячу й сільську задуму надвечір, я не вмію цього описати. Сам він має вигляд маленького чоловічка, дуже вдоволеного собою... Цей Бастьєн...
Я повертаюся, щоб допомогти мамі приймати дуже велику кількість гостей; ось що означає влаштовувати вечори в Парижі, бачте, каже матінка Гавіні! Це дуже шиковно проти того, що було.