Пʼятниця, 13 січня 1882 — 1 січня

Я не дуже задоволена, хоч усе пройшло так, як і передбачалося. Я хотіла б добірнішого товариства, хотіла б, щоб це було щось більше, ніж гарненький вечір, влаштований славними росіянами, які заледве знали половину своїх гостей. Звідси певна ніяковість; іншим разом буде вже краще... А ще я хотіла б нашого посла і всього, що є високого й великого...
Натомість... Обидва Коклени були чудові, а вітальня являла собою чарівне видовище, безліч гарненьких жінок, передусім прегарне тріо — пані де Реверсо, донька Жанвʼє де ла Мотта, Тувнель і де Жоллі. Графиня Кесслер, а втім, майже всі вродливі... І, зрештою, як каже Тоні, який, утім, не зʼявився, як і Жюліан, — пристойні гості. Матінка Ґавіні була в захваті, вона запросила своїх друзів і врешті танцювала, слово честі, і навіть вальсувала з графом Платером.
А старий Ґавіні переслідував нас із Ґабріелем, і закладаюся, що він гадає, ніби це може скластися, і порадить старому Жері підштовхнути до цього. Старий Жері мене обожнює, а з сином ми майже не розлучаємося — рівно настільки, щоб це було пристойно. Спершу був обід. Граф Юровський, шваґер невинної Ізабелли, Ґавіні, Жері, Морґан, Сент-Аман, княгиня і Божидар. Усього шістнадцять осіб.
З Кокленами були дуже любʼязні, вони не нарікатимуть на нашу міщанськість. Я взяла старшого під руку, щоб піти до буфету, — ми ж митці, чи не так?
тільки на котильйоні, щоб вести котильйон, вони були такі дурні!
Діна, Поль, сама не знаю хто й що — уже ніхто не знав, хто вестиме. Божидар пішов невдоволений. Словом, була мить безладу, від якої мене пройняв дуже неприємний холодок, і я пішла й сіла з Ґабріелем на диван у майстерні, ще прикрашеному привезеними з Іспанії тканинами й освітленому рожевими свічками та лампою, що кидала там чарівне напівсвітло. А цей мерзенний Ґавіні знову розшукав нас там; я добре знаю, що він переконається, ніби Ґабріель — мій вибір. А я клопочуся Кокленом і, гадаю, мені вдається встановити якийсь приязний звʼязок.
Ах! А ще, як митець, — брат Бастьєна, його теж не було. Брат — це вже хоч щось, а в четвер ми йдемо до справжнього з Картрайт і Жоржем Бертраном... Торік він написав чудову, зворушливу картину під назвою «Прапор». Я оцінила її у своїй колонці, і він прислав мені кілька дуже любʼязних слів. Я послала йому запрошення «від П. Ореля». Знайомить мене з ним Поллак. Кумедно: він робить мені великі компліменти, бо, хоч я й ховала їх, Діна показала декому певні мої етюди. Карʼє-Беллез танув у мене на очах і, дивлячись на мене під кінець, був геть розчулений і сентиментальний, наполягаючи на жорстокості девізу Gloriae Cupiditas.
Ось хлопець, здатний дуже закохатися, можливо, він уже й закоханий, але це мине: він добре бачить, що Gloriae Cupiditas — і нічого більше.
Вечеряли о третій, Ґабріель праворуч від мене, Водзінський, Вільвʼєй. Лишалося ще близько шістдесятьох осіб. Ніні була чарівна, гарненька, з розкішними плечима, у дуже гарній сукні, як і Діна, мама й тітка.
На мені була сукня, пошита разом мною й Дусе, — майже точне відтворення «Розбитого глека» Ґреза. Волосся, що ніби розлітається, скручене в невеличкий шиньйон доволі високо на потилиці. Велика гірлянда бенгальських троянд, що губиться в спідниці, обсипаючись пелюстками. Уся плісована й коротка спідниця з шовкового мусліну. Ліф із чудового атласу, шнурований спереду, дуже широкий, що збирається складками на талії, без мисика, фіш, завʼязаний навскіс. Друга спідниця з мусліну на атласній підкладці, відкрита спереду й підібрана відворотами, утворюючи паньє, одне з яких повне троянд; ця друга спідниця утворює невеликий шлейф, вишитий трояндами зсередини. Вигляд у мене був чарівний, а осоружний недо-Потен тинявся, мов тінь, і ловив мене, щоб я не танцювала.
Під кінець я закохана в Ґабріеля. Він, Меліссано, Алексіс та інші лишаються до пʼятої. Я засинаю, наполегливо думаючи про цей наш піврічний флірт, бо бачимося ми навряд чи більш як двічі на рік, і сьогодні ввечері після вечері, а може, навіть і раніше, під час вставання вставання, потім передує котильйону... сама не знаю що... Наче проїздом через Берлін, справжні дівочі думки... кинутися в обійми... тобто вийти заміж... вбачаючи в цьому лише свободу поїхати самим удвох будь-куди. Уявіть собі це. Ми разів двадцять освідчувалися одне одному жартома, а сьогодні ввечері я кажу йому, що про нього думаю: бездоганний, добре вихований, чарівний, маленький дипломат, але нікчемний, порожній, пустий, усередині нічого. І все сміючись. І попри це — бажання поїхати з ним, і всі міркування про статок, про дім зникають перед цією дитячою примхою.
Та такі речі в мене не тривають довго; сьогодні вранці це здається далеким, дурним і навіть неприємним... А вчора, на хвилину, обоє серйозні, він узяв мою руку й щиро її поцілував... І в цьому чарівному світлі майстерні: рука моя була оголена, мене на мить охопило юнацьке хвилювання, що мусило надати дитячий відтінок каскадам моїх звичних розмов із цим двадцятисемирічним архангелом — як у Le monde où lʼon sʼennuie Пайєрона, нерозбірливо божевільна бачити себе маленькою дівчинкою після слів Руає, Артура, я вже й не памʼятаю достоту.
Мама, як завжди, така незграбна: вона ходила до Сент-Амана, щоб доручити йому роздати запрошення його друзям... Так роблять, але не так... Безліч таких речей мене ображає, я через це три дні ходила похмура.
Коклен-молодший приходив по свій рукопис. Він невідпорно комічний.
Меліссано на вечері.

Примітки

Лат. Gloriae Cupiditas — «Жага Слави», особистий девіз Марі, винесений на титул цього зошита. ↩
Картина Ґреза «Розбитий глек» (Лувр): дівчина з розбитим глечиком — традиційна емблема втраченої невинності. ↩
«Le monde où lʼon sʼennuie» («Світ, у якому нудьгують») — комедія Едуара Пайєрона (1881), сатира на салонне товариство. ↩