Четвер, 29 грудня 1881

Ось уже вісім днів, як я не писала; це [замазано] вам доводить, що моє славне існування оберталося між дрібкою роботи, матінкою Гавіні, Вільвʼєй тощо. Та нічого нового; ні, я

почуваюся добре, виходжу; їздила приміряти сукні, і в Булонський ліс, і до Жюліана. У суботу з мамою й Діною... А в неділю до церкви, щоб не казали, ніби я при смерті, як це чарівна Берта розповідає всюди. Навпаки, я знову набираю тіла: руки, ще десять днів тому худі й змарнілі, округлюються, тобто мені куди краще, ніж до моєї хвороби. Ще тиждень отак — і доведеться припинити гладшати, я буду саме як треба, бо не хочу знову мати ті трохи різкі стегна, що були три роки тому. Жюліан, який приходив учора ввечері, вважає, що так я набагато гармонійніша. Ми сміялися цілий вечір. Я пишу портрет дружини Поля; учора в мене був такий приплив сил, що я хотіла малювати водночас Діну, Ніні й Ірму. [Замазано: Ірма не звичайна модель, це той зниклий, кажуть, тип] гризетки; вона кумедна й сентиментальна, з наївностями пороку. «Коли ви станете кокоткою, — казала я їй днями, — о! мені [замазано: не настільки] щастить для цього». Вона позує розумно, з неї можна зробити що завгодно, бо вона зі своєю дивовижною блідістю однаково й щира юна дівчина, і [замазано: безодня] розпусти, як усі ці гульливі дівки. Вона попросила дозволу лишитися, хоч і не працювала, і провела пообіддя, плетучи гачком біля вогню.