Середа, 21 грудня 1881

Сьогодні я вийшла! О! у хутрі, з піднятими шибками, з ведмежою шкурою під ногами. Потен сказав уранці, що я зможу вийти, якщо буде менше вітру і якщо я вживу заходів остороги. Погода була чудова, і якби ж то заходи остороги! Але річ уже не в тому, річ у Брезло, всеціло прикутій до своєї здобичі.¹ Мій Салон зірвано? Так. Що я зможу протиставити її цьогорічній літній картині? Ательєрну мазанину? Яка дріб'язковість, скажете ви, панянські ревнощі. Ні, ця дівчина — то сила; вона не єдина, згодна, але ми вийшли з однієї клітки, щоб не сказати — з одного гнізда, і я її розгадала, передчула й сповістила вам про неї в перші ж дні, я, тоді неосвічена й дуже неосвічена. Я зневажаю себе, заперечую себе, не розумію, чому Жюліан і Тоні кажуть те, що кажуть. Я ніщо, у мене нічого нема в нутрі (о Золя!). [Замазано: поряд] із Брезло я почуваюся картонною коробкою [замазано], тонкою й ламкою, поруч зі скринькою з масивного дуба, багато різьбленою. Я в розпачі від себе і так у цьому переконана, що якби заговорила про це з майстрами, то й їх переконала б. Та я однаково хочу йти, [замазано: заплющивши очі] і простягши руки, мов той, кого ось-ось поглине безодня.