Середа, 7 грудня 1881

Пані Гавіні, її кузина й небога щойно вийшли. [Замазано: вечір?], проведений у самісінькій Корсиці. Уявіть собі, що Берта повертається. Після всіх своїх корабельних аварій. Ні, я не хочу її бачити, вона завжди робила мені тільки лихо, вона брехлива, лиха й навіть не цікава попри все це. А доводить мене до сказу — це моя хвороба. Учора огидний недо-Потен, що приходить щодня, бо великий чоловік може потурбуватися лише двічі на тиждень, отож цей мерзенний недо-Потен недбало спитав мене, чи готуюся я до подорожі. Їхній Південь! О! сама ця думка кидає мене [замазано] у корчі, я через неї не повечеряла, і якби не прийшов Жюліан, я проплакала б цілий вечір зі злості. Та ні, хай буде що буде, але я не поїду в їхній Південь. То краще померти, померти тут, у розквіті життя, при здоров'ї; моє життя тут — могила, та хворою я не хочу їхати, і знаю, що це майже конче потрібно, але це крає мене, доводить до розпачу! Знову готелі, знову вагони; тут я нічого не роблю, але це триває двадцять днів, місяць, тоді як там не

відомо доки — вигнання, далеко від усього. Ні, ні, ні! Я кричу «ні», мов той, хто боїться, що його змусять поступитися, хто передчуває, що поступиться. Ах! як це жахливо. Ах, як це сумно і як Бог мене переслідує! Мені здається, що моя бездіяльність, ця перерва в роботі, — здається, що завтра все це знову зрушить, — завжди віриш, що завтра ця мука скінчиться. Тоді як коли б я... поїхала, то це було б із покорою людини, готової померти перед першим придорожнім стовпом.