Субота, 3 грудня 1881

Учора ввечері приходив Жюліан із Тоні. Хіба ж не люб'язно — прийти знудитися моїм смутком? Щоправда, була тут Діна — весела, повненька, життєрадісна й кокетлива. Та коли я не говорю про малярство, ці двоє чоловіків цікавлять мене вкрай мало. Я просто люблю їх; ось, наприклад, у Тоні я приходжу, показую етюди, а потім ми розмовляємо — і це чарівно. Так само й із Жюліаном: я приношу йому як не картину, то задум, ідею, ми обговорюємо її ґрунтовно, найчастіше він мене підбадьорює, потім розмова ширшає й триває дві години. Але отак — без малярства, без задумів на майбутнє, без сподівань на гарне розміщення на Салоні, без мрій про нагороду!.. я мертва. Якби ми лишилися з Жюліаном наодинці, він підняв би мені дух, торкнувшись болючого місця й заговоривши про всі мої жалі, а я б поскаржилася й поплакала. Та однаково — він добре розуміє все, що я терплю, і йому від цього боляче, я цього певна. А Тоні й ці

етюди, які ми мали зробити!.. Ах, який смуток, Боже мій... Вони навіть не намагалися мене втішити... Хіба що банальностями: хто це не змарнував місяця у своєму житті! Робіть ілюстрації; це так швидко мине! Кожен Салон — це сходинка, а я втрачу цей рік... [На полях: Божидар заходив двічі чи тричі, славетний манекен і далі мені приятель.]