П'ятниця, 2 грудня 1881

Уже грудень. Мені слід було б бути за роботою, шукати тканини, велику вазу, що стоїть на задньому плані... Навіщо ці подробиці — лише щоб довести себе до сліз. А почуваюся я набагато міцнішою: їм, сплю, майже така ж дужа, як завжди. Та є цей легеневий застій унизу зліва. Правий бік, хронічна — тій начебто краще. Але мені байдуже, бо це гостра недуга, яку можна вилікувати, тримає мене замкненою вдома іще на кілька тижнів. Хоч топися. Ах! як це жорстоко з боку Бога; [замазано] приниження й родинні смутки — але це мене, сказати б, не зачіпало до самих глибин єства, а потім — величезні надії; я втрачаю голос, перший особистий удар, потім кепсько чую — врешті звикаю, упокорююся, даю собі раду. Я лишаюся аж до двадцяти трьох, не бачачи світу, позбавлена будь-якої нагоди вийти заміж. І з цим я ще втішаюся. Ах! раз ти миришся з усім цим — що ж, у тебе відберуть і змогу працювати. Ні студій, ні картини, нічого, та ще й із відставанням на цілу зиму, — я, що вклала все своє життя в роботу; зрозуміти мене можуть лише ті, хто був на моєму місці.