Субота, 26 листопада 1881

Я мала піти до Тоні, щоб домовитися, — ви ж пам'ятаєте, — попрацювати в нього на очах, показати йому свій ескіз і щось вирішити. Але я не вийшла. Я квола й нічого не можу їсти, бо в мене, мабуть, і досі

гарячка... Це страшенно сумно — бути прикутою до бездіяльності через... через... сама не знаю що! Через те, що зрештою бракує сил! Шарко повернувся. Мама й Діна приїхали вчора, викликані безглуздими телеграмами тітки. Сьогодні вранці Діна отримує листа від сестри, яка питає, як я почуваюся. «Якщо остання телеграма правдива, — пише вона, — це жахливо». Уявляю собі, що ця клята божевільна понаписувала своїм правописом воротарки. На це я починаю плакати. Бачте, мене доводять до такого роздратування всіма цими історіями, що я почуваюся здатною скоїти злочин: мені темніє в очах, я хотіла б їх задушити, роздерти їм обличчя нігтями, повисмикувати волосся й розтоптати всю цю криваву гидоту. Вони доведуть мене до божевілля, доведуть до божевілля, ось побачите. Я застудилася, знаю, але це може статися з кожним... А втім, ні, усе скінчено: вуха мої в жалюгідному стані через цю нежить і цю гарячку, на що мені сподіватися, що я можу мати. Чекати більше нічого. Це наче завіса, що розідралася днями, днів п'ять чи шість тому, усе скінчено, усе скінчено, усе скінчено. І вони навіть не хочуть шанувати моїх останніх примх, не хочуть дати мені спокій.