❦
Вівторок, 22 листопада 1881
Учора я так плакала, що тітка прийшла спитати мене, чи це в мене десь болить, — зворушлива турбота, на яку я відповідаю, що в мене болить ніс.Mardi 22 novembre 1881 J’ai tellement pleuré hier que ma tante est venue me demander si c’était que j’avais mal quelque part, touchante attention à laquelle je réponds que j’ai mal au nez.
Неможливо уявити собі, до якого розпачу доводить мене це заслання на Південь. Мені здається, що всьому настане кінець. Я ж поверталася, спʼяніла від думки лишитися в спокої й працювати, працювати завзято, без упину, не відставати від руху... І ось знову все валиться! І поки інші все йтимуть уперед серед цього артистичного Парижа, я сидітиму там, нічого не роблячи, або ганятимуся за пленерною картиною, а це жахливо важка річ... Гляньте на Брезло1 — не селянка принесла їй успіх.
Il est impossible de se figurer ce que cet exil dans le Midi est désespérant pour moi. Il me semble que tout va être fini. Moi qui revenais enivrée à l’idée de rester tranquille et de travailler, de travailler ferme, sans relâche, suivre le mouvement... Et puis voilà que de nouveau tout s’effondre ! Et pendant que d’autres iront toujours en avant au milieu de ce Paris artistique, moi je serai là à ne rien faire ou à courir après un tableau en plein air qui est une chose horriblement difficile... Voyez Breslau, ce n’est pas sa paysanne qui lui a valu quelque chose.
Словом, серце моє крається й розбивається перед усім цим. Сьогодні ввечері я бачила Шарко2, який каже, що хвороба з минулого року не погіршала, а те, що в мене вже вісім днів, — то застуда несерйозна, яка швидко мине. А щодо Півдня — те саме: треба туди їхати або ж зачинитися геть, мов увʼязнена, бо інакше постійний ризик підхопити щось серйозне, оскільки права легеня зачеплена, та ще й, виявляється, мені пощастило — це виліковна хвороба, що локалізувалася й не посилюється попри всі мої так звані необачності. Він казав мені те саме минулої зими, а я й слухати не схотіла; тепер я вагаюся й від четвертої години сиджу й плачу, як учора, на саму думку знову покинути Париж, перервати роботу...
En un mot mon cœur se fend et se brise devant tout cela. Ce soir j’ai vu Charcot qui dit que le mal depuis l’année dernière n’a pas empiré, quand à ce que j’ai depuis huit jours c’est un refroissement sans gravité et qui partira très vite. Quand au Midi c’est la même chose, il faut y aller ou bien s’enfermer absolument comme une prisonnière sans quoi constant risque d’attraper des choses graves vu que le poumon droit est pris et encore paraît-il j’ai de la chance, c’est un mal curable qui s’est localisé et qui n’augmente pas malgré toutes mes prétendues imprudences. Il m’a dit la même chose l’hiver dernier et je n’ai seulement pas voulu écouter, maintenant j’hésite et reste dès quatre heures à pleurer comme hier à cette idée de quitter encore Paris, de m’interrompre...'
Щоправда, якщо я часто буватиму, як ці останні дні, Париж мені мало чим зарадить... І ось що доводить мене до відчаю. Здатися. Визнати себе переможеною. Сказати: так, лікарі мають рацію. Так, я хвора.
Il est vrai que si je suis souvent comme ces derniers jours, Paris ne me profitera guère... Et voilà ce qui me désespère. Me rendre. M’avouer vaincue. Dire, oui, ils ont raison les médecins. Oui, je suis malade.
Ах! ні, рішуче все йде кепсько
Ah ! non, tout va mal décidément
Примітки
Луїза Брезло (Breslau, 1856—1927), художниця швейцарського походження, суперниця Марі в Академії Жюліана, яка отримала почесну відзнаку на Салоні 1881 року. ↩
Жан-Мартен Шарко (1825—1893), професор лікарні Сальпетрієр, найуславленіший французький невролог своєї доби. ↩