Вівторок, 22 листопада 1881

Учора я так плакала, що тітка прийшла спитати мене, чи це в мене десь болить, — зворушлива турбота, на яку я відповідаю, що в мене болить ніс.

Неможливо уявити собі, яке це заслання на Південь доводить мене до розпачу. Мені здається, що все скінчиться. Я, що поверталася сп'яніла думкою лишитися в спокої й працювати, працювати завзято, без упину, не відставати від руху... І ось знову все валиться! І поки інші все йтимуть уперед серед цього артистичного Парижа, я сидітиму там, нічого не роблячи, або ганятимуся за пленерною картиною, що жахливо важко... Гляньте на Брезло¹ — не її селянка щось їй дала.

Словом, серце моє крається й розбивається перед усім цим. Сьогодні ввечері я бачила Шарко², який каже, що хвороба від торішнього року не погіршала, а те, що в мене вже вісім днів, — то застуда [затерті слова: несерйозна], яка швидко мине. А щодо Півдня — те саме: треба туди їхати або ж зачинитися геть, мов в'язниця, бо інакше постійний ризик підхопити щось серйозне, оскільки права легеня зачеплена, та ще й, виявляється, мені пощастило — це виліковна хвороба, що локалізувалася й не зростає попри всі мої так звані необачності. Він казав мені те саме минулої зими, а я й слухати не схотіла; тепер я вагаюся й сиджу по чотири години, плачучи, як учора, на саму думку знову покинути Париж, перервати себе...

Щоправда, якщо я часто буватиму, як ці останні дні, Париж мені мало чим зарадить... І ось що доводить мене до відчаю. Здатися. Визнати себе переможеною. Сказати: так, лікарі мають рацію. Так, я хвора.

Ах! ні, рішуче все йде кепсько

Gloriae Cupiditas¹

Зошит 94-й

із середи, 23 листопада 1881 р., до суботи, 29 квітня 1882 р.

Париж, авеню Монтень, 34. Ніцца — від 29 січня до середи, 13 квітня.