Четвер, 17 листопада 1881
Погані ночі, повні гарячки й кошмарів; нове міністерство мене переслідувало, і я бачила, бозна-чому, генерала Кампенона та його дружину, яка, кажуть, ним керує [затерті слова: можливо, мордована цілу ніч]. Потім я виразно бачила восьму годину, коли прокидалася, а було геть темно, і тоді безсилі напади люті — це тітка, це Розалі, це кінець світу, а від мене це приховують! І я відчувала довкола шиї запашні трави, які тітка мені туди поклала задля мого здоров'я. Одне слово, майже маячня, через що вчора я й ноги не могла волочити: біль у грудях, у горлі, у спині, кашель, нежить, нічого не могла проковтнути й по десять разів на день кидало то в холод, то в жар.
Сьогодні мені трохи краще, та це нічого не варто для того, хто лікується в найбільших учених світу! І вже так давно! Бо відколи в мене сталися перші втрати голосу, мене лікують!.. Так, ось він, перстень Полікрата, який я хоч-не-хоч кидаю в море. Що ж, оскільки ця жахлива хвороба мене тримає, її мало б вистачити як противаги до інших щасть. Не скажуть, що я маю все... Якщо я чогось досягну. Це мало б мене заспокоїти...