Субота, 5 листопада 1881

Я в Парижі! Безмежне захоплення. Я лічила години, нудячись у вагоні. Після гострого повітря чи пекучого сонця Іспанії сірий спокій прекрасного міста видається мені чудовим, і я з насолодою думаю про луврську кераміку — я, якій було нудно вже від самої думки про неї.
Тож я встигла зробити тридцять шість справ, купила собі капелюшок і побачила Дусе, а потім, зібравши всі свої етюди, йду до Тоні а потім до Жюліана.
Вони приймають мене з такою щирою радістю, надто Жюліан, з яким ми лишаємося базікати аж до пів на сьому, і розмова врешті звернула на Кассаньяка... Що ж до моїх етюдів, було вже надто темно; один Тоні їх бачив, а втім, це швидкі начерки, зіпсовані моєю родиною; проте цей милий хлопець гадає, що я починаю трохи краще в це вгризатися...
Голову вбивці визнали дуже цікавою. Ах! я в захваті, що нарешті тут! Любий Тоні й любий Жюліан, аби лиш небо зберегло мені цих двох друзів.
Він гадав, що я повернуся значно пізніше й хвора а може й зовсім не повернуся.
Ах! яка ж приязнь солодка річ, але живопис надто. Жюліан змусив мене вимовити те, що я тут заледве сказала: лише праця дасть мені славу — тобто це він так каже, — і тоді Кассаньяк, майже старий, переможений у політиці, втомлений дружиною й дитиною, опиниться перед і маленькою осяйною зорею, і тоді я робитиму, що захочу. Я щиро зізнаюся йому, що це моя мета... Зрештою, навіть без цього треба досягти, треба досягти, треба досягти.
Тоні був дуже добрий і сказав, що цими днями навідає мене ввечері...
Та чому це Жюліан налаштовує мене говорити про це; зрештою, він наче хоче, щоб я й далі його любила... А потім... Ми говоримо про наш особняк і про гарну майстерню, і я кажу, що родина так мене діймає, що я вийду заміж. Тоді він кепкує наді мною щодо Тоні й питає, чи я серйозно вийшла б за нього... його батечко Родольф залюбки б до цього мене схилив, свого Тоні, такого чарівного хлопця, і це був би такий приємний кінець. Бо вони мене добре знають, а надто Жюліан, і не мають про мене тієї думки, яку з першого погляду можуть скласти кілька наївних дурнів.
Та я, звісно, відповідаю так, щоб вибити в нього з голови будь-яку думку такого штибу. Не те щоб я в миті крайньої втоми не схилялася до доброго спокійного союзу, ще й думаючи, що як союз до того ж буде мистецький... Це, може, й було б чарівно, але ж ото була б гарна історія!
Вона вийшла за свого вчителя!
Тож я ні на мить на цьому не спиняюся, це я просто так кажу.
А ввечері з Божидаром ми розмовляємо й прибиваємо наше іспанське ганчірʼя. Моя книжкова шафа вкрита тканинами, вишивками, драпуваннями, гітарами, оздоблена рюшами, складеними у трофеї. І ще треба розкласти тисячу дрібниць — полотна, фотографії, меблі й знову ганчірʼя. Ах! як же добре в лоні своєї родини! Під родиною я розумію неживі предмети.
А Сент-Аман, якого я забуваю, він заходить щодня й одразу піднявся... Радість і братерство. Яка ж вона красуня! О! не подорожуймо більше, це задля того, що буде в моді, наші всі успіхи тощо, тощо.

Примітки

Каторжник, якого Марі намалювала в натуральну величину в гранадській вʼязниці 28 жовтня 1881 року (093.0304). На полотні вона написала: «Антоніо Лопес (?), засуджений до смерті 1881, жовтень, за вбивство, крадіжку й фальшування грошей», додавши, що імʼя може бути неточним: «Можливо, його звуть Родріґес або Перес» (093.0308). ↩