Субота, 5 листопада 1881

Я в Парижі! Безмежне захоплення. Я лічила години, нудячись у вагоні. Гостре повітря чи пекуче сонце Іспанії змушують мене вважати чудовим сірий спокій прекрасного міста, і я з насолодою думаю про луврську кераміку — я, яку нудило вже від самої думки про неї.

Тож я переробила тридцять шість справ, купила собі капелюшок і побачила Дусе, а потім, зібравши всі свої етюди, йду до Тоні [затерті слова: а потім] до Жюліана.

[затерті слова: Вони приймають мене] з такою щирою радістю, надто Жюліан, з яким [затерті слова: ми лишаємося] базікати аж до пів на сьому, і розмова врешті звернула на Кассаньяка... Що ж до моїх етюдів, було вже надто темно; самий лише Тоні їх бачив, а втім, це швидкі начерки, зіпсовані моєю родиною; проте цей милий хлопець гадає, що я починаю трохи краще в це вгризатися...

Голову вбивці визнали дуже цікавою. Ах! я в захваті, що нарешті тут! Любий Тоні й любий Жюліан, аби лиш небо зберегло мені цих двох друзів.

Він гадав, що я повернуся значно пізніше й хвора [затерті слова: а може] й зовсім не повернуся.

[затерті слова: Ах! яка ж приязнь] солодка річ, але живопис надто. [затерті слова: Жюліан змусив мене] вимовити те, що я тут заледве сказала: лише праця дасть мені славу — тобто це він так каже, — і тоді Кассаньяк, майже старий, переможений у політиці, втомлений дружиною й дитиною, опиниться перед [затерті слова: і маленькою] осяйною зорею, і тоді я робитиму, що захочу. Я щиро зізнаюся йому, що це моя мета... Зрештою, навіть без цього треба досягти, треба досягти, треба досягти.

Тоні був сповнений доброти й сказав, що навідає мене одного з цих вечорів...

Та чому це Жюліан налаштовує мене говорити про це; зрештою, він наче хоче, щоб я й далі його любила... А потім... Ми говоримо про наш особняк і про гарну майстерню, і я кажу, що родина так мене діймає, що я вийду заміж. Тоді він кепкує наді мною щодо Тоні й питає, чи я серйозно вийшла б за нього... [затерті слова: його] татко Родольф залюбки б до цього мене схилив, свого Тоні, такого чарівного хлопця, і це був би такий приємний кінець. Бо вони мене добре знають, а надто Жюліан, і не мають про мене тієї думки, яку з першого погляду можуть скласти кілька наївних дурнів.

Та я, природно, відповідаю так, щоб вибити в нього з голови будь-яку думку такого штибу. Не те щоб я в миті крайньої втоми не схилялася до доброго спокійного союзу, ще й думаючи, що як союз до того ж буде мистецький... Це, може, й було б чарівно, але оце вже було б діло!

Вона вийшла за свого вчителя!

Тож я ні на мить на цьому не спиняюся, це я просто так кажу.

А ввечері з Божидаром ми розмовляємо й прибиваємо наше іспанське ганчір'я. Моя книжкова шафа вкрита тканинами, вишивками, драпуваннями, гітарами, оздоблена рюшами, складеними у трофеї. І ще треба розкласти тисячу дрібниць — полотна, фотографії, меблі й знову ганчір'я. Ах! як же добре в лоні своєї родини! Під родиною я розумію неживі предмети.

А Сен-Аман, якого я забуваю, він заходить щодня й одразу піднявся... Радість і братерство. Яка ж вона красуня! О! не подорожуймо більше, це задля того, що буде в моді, наші всі успіхи тощо, тощо.