Середа, 2 листопада 1881

Ось ми знову в Мадриді, де я вже тиждень тішуся думкою пробути три дні, щоб переробити начерк у Лоренцо.

Чуючи, що я тільки про це й говорю, і бачачи моє нетерпіння повернутися до Мадрида, цілком природно, чи не так, що тітка, вже одягнена, приходить мені сказати:

— Що ж, ми проведемо день за покупками, чи не так? Віяло для пані Ґавіні.

А коли я відповідаю, що йду малювати, вона має геть здивований вигляд і каже, що я божевільна.

Потім, коли я прошу її лишити мене в Лоренцо й піти у своїх справах, вона не йде, аби час від часу сказати, що ми, ймовірно, житимемо в Мадриді. Це щоб підбадьорити мою роботу. [затерті слова: Повернувшись, ми знаходимо лист від Божидара, який пише, що на мою майстерню накладуть арешт, якщо не сплатити квартальну плату, і що Етьєн, який мав надіслати грошей із Ніцци, поїхав до Флоренції (його дружина, ймовірно, прибула до Ніцци).

Тоді цілком природно я кажу тітці, що треба надіслати

грошей, бо в неї сім тисяч франків, на що вона відповідає мені ще природніше, що не може цього зробити, позаяк я з моїми вигадками, мабуть, житиму в Мадриді. Гадаю, навіть ті, хто зовсім не митці, зрозуміють мій відчай. Слово не надто гучне.

У ремеслі, де все... словом, у ремеслі, яке й не ремесло, ці причіпки нестерпні. Розлютившись до того, що жбурнула свій одяг в інший кінець кімнати, я плачу, мов фонтан. Бо я нічого не можу вдіяти! Котрась дурість цих таких добрих і доброчесних жінок, одна з тих причіпливих дурощів, несвідомо навмисних (я не можу гадати інакше), один із тих добрячих стусанів по моїх задумах: тобі спадає думка, ти гадаєш, що тримаєш сюжет, на цьому захоплюєшся, мрія набирає тіла, робиш начерк, ти весь у своїй роботі, сушиш голову, шукаючи гармонійних поєднань, і саме в мить, коли ти ловиш [закреслено: якусь] іще дуже невиразну думку, що може злетіти, перш ніж її схопиш... надходить ця пані, ця люба, ця, ця доброчесна родина, що так мене любить і так непокоїться, коли я кашляю. А я ж не надмірно чутлива, я вважаю себе дуже практичною супроти інших митців... Усе ще недостатньо, як бачите... Ах! мерзенна й дурна родино! Вони зачиняють вікна й палять у грубах, але ніколи й не уявляли собі, що їхній процес міг завдати їхній доньці непоправної шкоди... Вони несвідомі, кажу вам. Та ця згубна дурість мене вб'є.

І вони щиро мене оплакуватимуть, винуючи себе в тому, що дали мені забагато волі: «якби її привчили до послуху, вона б знала, що це таке, і не виходила б голою, коли навіть усі жебраки кутаються в хутра; вона була б, як усі, не застудилася б і не була б хвора... Та й до того ж характер був неможливий»... Ось що, я певна, скажуть мої добрі матінки. Я тим певніша, що вже чула, як вони висловлюються тими самими словами. І ніколи, ніколи вони не зрозуміють, що менш міцна, менш енергійна, менш буйна вже померла б за ті сім років, які я пережила [затерті слова: попри] них. А надто за три роки Ніцци й Рима, в розпалі ілюзій, у розпалі молодості, майже в дитинстві, прибуваючи з розвіяним волоссям, широко розплющеними очима, усміхненими вустами, з усіма золотими мріями, можливо, певною мірою й виправданими, — щоб отримати плювки й стусани!