Понеділок, 31 жовтня 1881

Я рада, що холод мене жене, без цього я б не

поїхала, а вертатися треба. Ось уже п'ять місяців, як я бачила Тоні¹, і час подумати про те, щоб найняти майстерню й готувати свій Салон, не кваплячись і роблячи все, що можу. Першого року це було ніщо. Торік ви знаєте, як мало було часу, Амелі² тощо, не кажучи вже про те, що сюжет був не мій... А цього року я, здається, тримаю щось цікаве. [затерті слова: Я хотіла б] зробити крамницю Лоренцо, де в глибині сходи й сліпуче світло, із жінкою, що лагодить килими на тій ніби естраді, спереду інша жінка навпочіпки чистить мідь, а чоловік стоїть і дивиться, як вона це робить, руки в кишенях, і палить сигару.

Жінки вбрані у звичайні ситцеві сукні, які я куплю з натури в Мадриді. І в мене вже майже все потрібне ганчір'я, лишається встановити естраду, що коштуватиме із сотню франків. Та треба знайти доволі велику майстерню... Зрештою, я виїжджаю сьогодні ввечері й не можу втриматися, щоб не співати з радості.

Моя подорож до Іспанії стала мені в пригоді тим, що відучила мене їсти заради їжі, бо це забирає час і обтяжує розум; я зробилася по-арабському стриманою і беру лише найнеобхідніше, рівно стільки, щоб жити.

Пасинок циганського ватажка, у якого я працювала, щойно вийшов із каторги, де відбув два роки за те, що... викрав тринадцятирічну дівчинку.