Неділя, 30 жовтня 1881

Я провела цілий день у циган, і то нічого не роблячи. Дме крижаний вітер, обличчя мені потріскало від холоду, полотно ламке від піску й пилу — словом, нічого не зробила; але яка ж дорогоцінна копальня для митців! Просидіти тут цілий день, щоб піймати ці пози, ці групи, цю гру світла й тіні! По-перше, вони дуже прихильні до чужоземців, бо іспанці їх зневажають. Слід було б приїхати на два-три місяці й щодня робити етюди — і все одно лишалося б що робити.

Я божеволію від цих циганських типажів. У них пози, рухи, постави такої природної і такої дивної грації. Тут вийшли б чудові картини.

Очі розбігаються на всі боки, як кажуть російською¹, усе — картина. Аж досада бере, що я приїхала так пізно, але попри всю добру волю в світі працювати неможливо: вітер із укритої снігом гори, пронизливий. Тут не всидиш. Та як же гарно, як гарно, як гарно! Коли я вмостилася працювати, вони збіглися й згрупувалися довкола на [затерті слова: природних] уступах гори; полишаю вас гадати, який то був вигляд. І ця цікавість цілком приємна, тоді як люди, що оточували мене того дня на вулиці, мене глибоко дратували. Іспанці нічого не роблять, тож замість прийти, подивитися й піти, ціла купа їх стирчить за тобою дві-три години. І завважте, я працювала на безлюдній вулиці на краю світу, а художників тут багато.

Гранада настільки ж артистична й мальовнича, наскільки Севілья міщанська, дарма що вона має славетну школу. Усі вулиці Гранади, майже всі, чарівні для художника.

Ти засліплений і розриваєшся на всі боки. Можна спинитися навмання й малювати те, що перед тобою, — і це буде картина. Я хочу повернутися сюди наступного року, на серпень-вересень і половину жовтня.