Субота, 29 жовтня 1881
Нарешті я побачила Альгамбру; я навмисне не затримувалася перед найкрасивішим — по-перше, щоб не прив'язатися до Гранади, а по-друге, провідник, який нас вів, і тітка псували своєю присутністю мої мистецькі насолоди. Обіцяю собі ще раз усе це побачити.
Гранада, побачена з башти, — це чудова, довершена краса. Гори, вкриті снігом, велетенські дерева, вишукані рослини й квіти, чисте небо і сама Гранада зі своїми білими будинками, що лежить на сонці серед усіх цих красот природи; [затерті слова: арабські мури, башти Хенераліфе] і Альгамбри! А вдалині — широкий обрій, наче море; справді, бракує лише моря, щоб це був найкрасивіший край у світі. Що ж до самого палацу, то він казкової краси, і треба бачити ці склепіння [затерті слова: нерозбірливо] розмаїті, цю тонкість роботи, ці мури, наче з мережива, і ці стелі, схожі на чудові сталактити, підперті мармуровими колонками неповторної елегантності. Заплющуєш очі й уявляєш ці дива заселеними. Типажі, тодішні костюми, струмливі фонтани й прекрасні султанші.
[ТРИ ЧВЕРТІ двох сторінок порожні]
Арабський костюм, безперечно, найкрасивіший у світі. Ніщо не зрівняється з пихатою елегантністю цих розкішних драпувань.
Мене захоплює небіжчик Боабділь та його маври, яких я уявляю в мріях, як вони прогулюються цим єдиним у світі палацом, але я гніваюся на сухі мури Толедо, що лишило мені враження кримського села. А ось Гранада й Альгамбра!!
Пополудні я роблю етюд на маленькій вулиці, а скінчивши, пишу на стіні: «тут працював Андрей, 1881». Тільки ж тінь з правого боку етюду надто теплого тону, що відбирає блиску у світла, і я цим засмучена. Знаєте, тут холодно, і пальці мені так заклякли, що я мусила йти грітися на сонці; це не спонукає мене лишатися тут, бо коли я не можу працювати просто неба, навіщо мені