Пʼятниця, 28 жовтня 1881

Отже, сьогоднішній день я провела в гранадських вʼязницях.
Вʼязні тішаться чарівною свободою, двір нагадує ринок, двері, схоже, погано зачиняються, та й узагалі ця каторга не дуже скидається на описи центральних вʼязниць Франції.
Мій бідолашний каторжанин дуже добре позував цілий день, та оскільки я зробила голову в натуральну величину й накидала руки за один день (піднесений геній!), я не передала так точно, як зазвичай, дивовижно підозрілий характер цього субʼєкта. І даремно я звинувачую в цьому брак часу, бо коли я не надто вдоволена, то це через світло, що мінялося кілька разів, а також через цих добрих каторжан, яких у мене весь час стояло з десяток за спиною. Вони змінювалися, але хтось завжди був, а це дратує — відчувати очі за спиною. Чудовий заступник начальника, у кабінеті якого я працювала, поставив за мною стільці, мов у театрі, для своїх друзів, що змінювали одне одного там цілий день. І щомиті стукали в двері — це вʼязні, не лихі, капрали просилися ввійти й заходили. Перекладач і Розалі лишалися там увесь час, і так я дізналася, що чоловіка, який убив свою дружину, прилюдно задушать наступного тижня. Потім — що один сидить за те, що не схотів уклонитися процесії, та інші дивовижні речі. Чи завважили ви, що коли кажуть, як я оце щойно, «та інші дивовижні речі», або «найкраще я ще промовчу», або ж «і те, що я кажу, ще ніщо проти решти»?
Це завжди тому, що нічого не промовчують, навіть найгіршого, що сказали найдошкульніше, що нічого більше й немає, але хочуть перевершити правду; дуже часто, говорячи про якусь особу, наводять найгірше, що вона зробила, кажучи: ось щось, що для неї звичне, тож судіть, які ж тоді її великі гріхи. Та повернімося до мого каторжанина: я оздобила його найжахливішими злочинами, а він, виявляється, тільки й того, що збував фальшиві гроші.
Та ця думка про його відносну невинність, можливо, завадила мені надати йому того злочинного вигляду, який він має. Бо в нього обличчя на все здатне, тож я придумаю йому невеличку історію, яку розповідатиму в Парижі. Балконне вікно виходило на двір, і всі ці бідолахи з іспанською жадобою дивилися на натурника, мольберт і художницю. Коли я виходила, вони збіглися, мов голодні пси, і скільки було мін, складених рук, вигуків, коли вони побачили портрет товариша.
У мить, коли я виходила за двері, заступник начальника любʼязно показав полотно всьому двору, що зводився навшпиньки, а потім поніс його начальникові й командирові, який спустився на вулицю привітати мене в моєму екіпажі. Потім, поки заступник ішов весь час перед кіньми, ми спинилися перед домом ще одного вʼязничного достойника, який вийшов подивитися. А коли командир і заступник ще раз запевнили мене, що залюбки мене знову побачать, я нарешті поїхала по тітку, з якою ми виїжджаємо на прогулянку.
Я написала в кутку свого полотна: «Антоніо Лопес (?), засуджений до смерті 1881 року, жовтень, за вбивство, крадіжку й фальшивомонетництво». Бідолашний, але ж я [його] обмовляю під псевдонімом. Може, його звати Родрігес чи Перес, а не Лопес. Я зобразила його з його плетінням; більшість цих милих громадян, тобто всі ті, хто не зайнятий у теслярських, столярських, шевських тощо майстернях, плетуть панчохи, мов сумирні господиньки.
Засуджений до смерті прогулювався двором так само вільно, як і ті, що тут лише на рік чи два, за дрібниці. Дехто з цих панів воліє домашню кухню тюремній, і їхні любʼязні подруги приносять їм смачнющі обіди, яких Коко, безперечно, не схотів би. Коко, прозваний убивцею, ніхто так і не дізнався чому, і який щоразу, коли його колеги поводилися зі мною, як Франциск I з Тиціаном, стрибав на них без гавкоту, щоб укусити певніше.

Примітки

Цей переказ зазвичай розповідають про імператора Карла V, який нахилився підняти пензель, що його впустив Тиціан; Марі приписує його Франциску I. ↩